Закріпивши у Основному Законі стратегічний курс України в ЄС та НАТО. Після виступу Президента Петра Порошенка (який і був ініціатором змін) у парламенті, депутати конституційною більшістю у 334 голоси підтримали правки. Епоха «багатовекторності» офіційно завершилася, курс до Цивілізації був, нарешті, оформлений юридично.
Не раз і не два українські лідери намагалися наблизити нашу країну до Заходу. Але кожного разу втручався – хто би ви думали? Правильно, Кремль. Як тільки про це заговорив Леонід Кравчук – його оперативно замінили на «проросійського» Леоніда Кучму. Кучма спробував поглибити співпрацю з ЄС і НАТО – як тут «небайдужі панове» запустили «касетний», «кольчужний» і хто зна який ще скандали, зробивши українського президента «нерукоподатним» серед цивілізованих країн. Віктора Ющенка зв’язали по руках і ногах вчорашні союзники на чолі з Тимошенко – і навіть коли була можливість отримати ПДЧ в НАТО, зусиллями «газової бабці» Україна від цього відмовилась. Януковича банально купили – у останній момент, просто перед підписанням Євроасоціації. Ми повинні були пройти два десятиліття, повних зневіри й протиріч, та, на жаль, російсько-українську війну, щоб суспільство, нарешті, оговталось і зрозуміло, куди треба йти. Та навіть це ще не було гарантією, якби Україна не мала сильного й послідовного лідера. На щастя, такий лідер у нас був.
Петро Порошенко зміг зробити те, що здавалося неможливим. Він змусив світ говорити про Україну та підтримувати її. З безкоштовного додатку до Росії, яким нас вважала більшість західних обивателів, ми стали в масовій свідомості країною героїв, яка б’ється за свою свободу з Імперією Зла. Б’ється, бо хоче до цивілізованого світу, туди, де немає місця корупції, цензурі, рабству й азіатчині. І всі вільні народи підтримали нас у цьому прагненні. Аж тоді, переконавшись, що світ поважає нас і радо приймає у сім’ї рівноправних націй, українці зуміли вписати це прагнення до Конституції. «Прощай, немытая Россия», – заявив колись Порошенко в одному із виступів. А три роки тому наші законодавці сказали це остаточне «прощай» вже у письмовій формі.
Порошенко, йдучи на вибори 2019-го, чітко артикулював: наприкінці його другої каденції Україна повинна подати заяву на вступ до Євросоюзу. І немає жодного сумніву, що йому б це вдалося, якби… Але вийшло, не превеликий жаль, без «якби». Україну очолила зовсім інша команда із зовсім іншим лідером, який, по словах його поплічників, був би безмірно радий виключити з Основного Закону курс до НАТО та ЄС і повернутись до омріяної «багатовєкторності», у часи, коли цинічні розумники в костюмах від «Армані» вирішували: Україна – це буфер між РФ та Європою, чи все-таки міст? Він боїться НАТО та ЄС, як чортяка ладану – і не дарма: в ЄС і НАТО навряд чи вдасться дарувати мільярди коломойським з фірташами, та прикривати злочинців у власній партії. Боїться – а нічого вдіяти не може: не по силах цій духовній немічі змінити Конституцію. Українці сказали своє слово. Курс до цивілізації прокладений. Ми все ще йдемо своїм шляхом – і вовік тепер з нього не звернемо.
