Треба звернути увагу на постать московського історика Фоменка, якого поливають брудом (наші довбні теж повторюють луб'янських товаріщей, навіть не розуміючи суті справи) начебто за його божевільні історичні погляди. Звісно, його погляди на історію є повною нісенітницею, але в сучасній московській версії «історії» панують теорії набагато шизофренічніші ніж навіть фантазії Фоменка, ба ніхто нікого не переслідує. Насправді гебісти з Луб'янки гноблять Фоменка власне за викриття підробок так званих «істочніків».
Незаперечним фактом є те, що станом на 1680-ті роки ніхто на теренах Московії не зміг віднайти жодного документа, написаного кирилицею і старішого за XVI сторіччя. Саме тому тоді почалась ера аматорських підробок і спроб написати історію Московії з погляду на історію Литви – нагадаємо, що більша частина сучасної европейської частини Московії (по межі міста Москва) перебувала під владою Русі та Литви з 1353 по 1480-ті роки. Американський історик Едвард Кінан, спираючись на доступні йому джерела, дійшов висновку, що початок Московії треба рахувати з 1460-х років, коли молодий хан Якуб став одноосібним правителем Москви (в один рік або загинули, або померли від чуми і його батько Улу-Мухаммед і старші брати Махмутек і Касім (в Касіма залишились нащадки, а от у Махмутека – ні).
Згідно з Кінаном, жодної спроби самоідентифікації новонародженої держави з Руссю бути просто не могло — нова держава справедливо вважала себе спадкоємицею традицій і надбань Золотої Орди. Адже її правителі були прямими нащадками «сина Рудого вовка» — самого Чинґісхана та його старшого сина — Жоши (Джучі). А події, що призвели до втрати Московією незалежності і політика Оттоманської імперії щодо васалів дала змогу молодшій гілці династії Тохтамиш-хана Гіяс-ад-Діна зробити спробу стати центром тюркського світу з неісламським світоглядом (завдяки ханам Джилаукуну та Менґу-Тимуру північні улуси поступово христианізувалися).
Османська Порта вміло створювала конфлікти між Кримом і Москвою (саме у цьому контексті і треба розглядати передачу володінь кримських Ширинів Москві та створення ортодоксальної церкви з ісламським колоритом — згодом, у ХІХ сторіччі пропагандисти цю християнсько-мусульманську химеру назвуть «Третім Римом»).
Аби хоч якось звеличити васалів кримських Ґераїв в оточенні хана Якуба вигадали його походженння від ... Ісуса Христа ("в ім’я Аллаха, Великого і Справедливого, й Ісуса Христа, Пророка його). Ймовірно, ідеї про божествене походження Якуба від християнського бога було принесено дочкою деспота Мореї — вон вдало поєдналися з легендами про божественне походження Чинґісхана, прямим нащадком якого і був Якуб. Московити скористалися ідеями, підкинутими емісарами Ватикану. Створення власної «історії», «віри» і спроба самоідентифікації серед тюрків і стали фундаментом Московії Гіяс-ад-Дінів («старих царів») і їх були підхлоплено наступниками-деградантами вже після польської окупації.
Отже, одночасно з приєднанням «28 городов з Одоєвим», і прийняттям у підданство ширинських і баринських беїв-«князів», хан Якуб почав створення культу своєї особи та династії. Врешті, московити-казахи самоідентифікували себе як окремий народ від інших рязанських та інших казахів у 1492 році.
Після того як Ольгерд і чума викосили населення двох найбільших християнских міст Джилаукунового Юрту — Тферу та Андріїва городка — центром ортодоксії казахів стала Москва.
Разом зі Софією Палеолог до Москви прибув і її «особливий Двір чиновників та прислуги», а з ними — ще кілька тисяч священиків, гармашів, будівельників та інших фахівців. Саме вони й збудували ту Москву, яку ми бачимо зараз. Москва часів Менґу-Тимура була маленьким селищем з дерев’яною Архангельською церквою і прикордонною фортецею з помешканням володаря Юрту Берке — хана Петра. Після того як Ольгерд захопив Тфер і Андріїв городок, у 1350-х роках Москва стала центром володінь ханів з роду Джилаукуна і хан Дмитро (він же митрополит Алєксєй) збудував перший кам’яний qirim з вапняка (Москва Білокам'яна) і власне він зробив Москву містом. Війни між Барласами і Гіяс-ад-Дінами зруйнували Москву вщент, і станом на 1460-ті роки Москва була занедбаним поселенням з напівзруйнованою фортецею зі земляними валами та дерев’яною Архангельською церквою – усипальницею московських правителів.
А що заволодівши Константинополем османи присвоїли собі надбання східного Риму, то аби послабити християнський світ, Стамбул підштовхнув своїх васалів-московитів до спроб привласнити собі лідерство у християнському світі як «спадкоємців Константинополя»: адже Константинопольський патріарх і більшість патріархів сходу перебувала під контролем Порти.
Тож за ініциативи нової дружини, хан Якуб почав будувати нове місто і нову «цивілізацію». «Цивілізацію» почали будувати з фальшування документів та знищення свідоцтв: «Доктор исторических наук, профессор Казанского Государственного университета М.А. Усманов, рассматривая уцелевшие татарские ярлыки, имеющиеся на территории СССР (книга «Жалованные акты Джучиева Улуса» писалась им в советское время), приходит к неутешительным выводам. Профессор говорит, что все ярлыки — это копии — недоделки чего-либо… Для написания использованы новая бумага, новые стили письма, новые почерки, новая орфография и фонетика, в документах огромное количество орфографических ошибок. То есть если говорить по-русски — это подделки».
Потім дійшла черга до «християнства».
Успенський собор. Його за наполяганням дочки деспота Мореї — Софії, на теренах Кремля збудували першим у 1472–1479 роках. А що храм будував нащадок роду Чинґісхана — хан Якуб Гіяс-ад-Дін, який добре знав давні звичаї предків, то за його вказівкою на внутрішніх стінах нанесли предківський знак роду золотоординського хана Улу-Мухаммеда — Тамґа (але пізніше — Кобили, аби позбутися пам’яті про «старих царів»: небагато збереглося до наших днів від первісного оздоблення собору: старі ікони змінювали новими… Старовинні фрески в середині XVII століття були збито).
Архангельський собор. «В історії збереглося свідчення про те, як за наказом Петра І в одному з кремлівських храмів (Архангельському) зрубували фрески зі стін. Коли його запитали, чи не треба зрубати портрет царя-Чинґізида — Бориса Годунова, він наказав портрет не чіпати». В Архангельському соборі Киримля є похованими: Петро Ординський (син хана Берке, правнук Чинґісхана), Тохтамиш-хан — "Василь І", хан Юрій – "Василь ІІ" №1, цар Улу-Мухаммед – "Василь ІІ" №2, хан Якуб - "Йибан ІІІ", хан Безіл – "Василь ІІІ", хан Змур-ад-Дін – Йибан IV Останній московський правитель, що похований у соборі – Василь Шуйський, також чінгізід.
Благовіщенський собор. Цю споруду на теренах Московського кремля за наказом Софії Палеолог збудували в 1484–1489 роках. Якщо Успенський собор був усипальницею московських митрополитів, то Благовіщенський став домашньою церквою «князівської» сім’ї. Саме у цій церкві через галерею картин до роду Ісуса Христа було приєднано московських беїв. «На сводах паперти, между притчами Священного Писания, представлена в лицах вся книга родства Иисуса Христа… (і серед них) во весь рост несколько Великих князей Российских, с венцами вокруг головы…». Одним з наслідків фантазій Софії стало введення нового літочислення від «початку правління нащадка Христа» — 1492-й рік став першим роком нової ери. Ця новація протрималася в Московії до 1700-го, тобто, за московським календарем, — до 208 року, і була скасованою Петром І, який намагався привласнити Москві київський спадок та київську минувщину. Зрозуміло, що 208-літня держава не могла володіти тисячолітнім Києвом. «Родословная книга Князей и Дворян Российских и въезжих… Издания по самовернейшим спискам» — видання М.І. Новикова 1787 року, редаговане особисто Петром І ще до 1700-го, є пов’язаним з московським літочисленням. В радянські часи все те замовчувалося, але особливо не заперечувалося. Тому в книзі професора А.А. Новосельського «Борьба Московского государства с татарами в XVII веке», видання Академії наук СРСР 1948 року, знаходимо посилання на московське літочислення, за яким московські царі Романови сплачували данину кримським ханам. Дані про це наведено з 122 по 158 рік, тобто, за календарем від Різдва Христового, за 1614–1650 роки.
Кримський хан Менґлі-Ґірей визнавав московське літочислення і саме за ним отримував данину від Московії. Тобто — Османська імперія визнавала у ті часи московське літочислення, а отже, й Москву, як новий центр християнської релігії (ортодоксальної). У ті роки поняття «православна релігія» не існувало. При цьому в залишках Золотої Орди все ще існувала стара ортодоксія часів Менґу-Тимура, очолювана Сарайською епархією, яка була представленою багаточисельними «монастирями» з розведення двоногої худоби (предками сучасних анчурійців – московитами їх називати некоректно).
У ті часи й почалось перше московське фальшування історичних документів шляхом їх переписування з державної уйгурської мови на староболгарську церковну та знищення золотоординських оригіналів. Звичайно, всі ті давні підробки виконували московські дяки та їхні східноримські колеги, які знали, до чого саме треба довести «матеріали». Багато з тих уйгурських оригіналів, які взагалі, на думку давніх цензорів, не можна було перекладати, відправили до таємних сховищ.
«Саме про такі документи уйгурською мовою згадував директор Російського Державного Архіву князь М.А. Оболенський у листі до професора Казанського університету Мірзи А.К. Казем-Бека від 9 жовтня 1837 року: «Короб 148. А в ньому дефтері старі від Батия та від інших царів, перекладу їх нема… Уйгурські літери і в наш час багатьох вчених бентежили, а стародавніх наших перекладачів з мови татарської просто загнали у глухий кут…», «Короб 101. А в ньому грамоти шертні Кримські… белерменським (татарським) письмом, а також грамоти Салтанові (з канцелярії Оттоманської Порти), перекладу їх нема»»
Отже Московія на початку свого існування була суто азійською деспотією (з усіма традиційними елементами азійського управління) і була абсолютно залежною від рішень Стамбула і Солхата (пізніше Бахчисарая), вона почала створення свого особливого (з домінуванням ісламу) варіанту «християнства», після поразки під Оршею вона фактично втратила армію і відповідно стала віддаленою провінцією Порти, яку час від часу ґвалтували кримці.
А головне — терени Московії стали основною небезпекою для Европи – звідси турки почали завдавати удару по Литві-Русі, Польщі, Швеції та Лівонському Ордену.
Glenn A.Rathn, Radio Lemberg
