ЗРОСТАННЯ ВПЛИВУ ОТОМАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ТА ОСТАННІ РОКИ ДИНАСТІЇ ЧИНҐІЗІДІВ НА МОСКОВІЇ
З середини XV століття турки-отомани, зруйнувавши Візантійську імперію, методично взялися за всі довколишні землі. А що найбільше на початку XVIстоліття після остаточного розпаду Великої Орди (інша назва — улус Джучі) їм дошкуляли мадяри, то прийшовши до влади у 1521 році молодий султан Сулейман Великий зробів кілька рейдів в бік Дунаю. Під час одного з цих походів, а саме після битви біля Могача наприкінці літа 1526 року королівство Угорщина взагалі припинило своє існування – турецькі війська захопили більшу частину Угорщини, а її король Лайош ІІ загинув у битві.
Тим часом в північних отоманських васалів, підвладних Кримському царству, після битви під Оршею у вересні 1514 року,почалася велика криза – військо було втрачене, а серед військової еліти ширилася невпевненість. Бей Московський Безіл ІІІ (якого балалайники називають «Васілій ІІІ») помер 1533 року — коли його синові, Емур-ад-Діну («Їбану», чи як пишуть балайники «Івану IV Грозному» — а у хрещені цей казах взагалі носив ім'я Тимофій) виповнилося лише 3 роки. Тож реальна влада опинилася у його матері — Олени, другої дружини Безіла, яка носила прізвище Глинська, та походила від нойона Мамая.
Невдовзі, у 1534 році, Московія під її проводом розпочала нову війну проти Литовсько-Руського князівства та Польщі. Ця війна закінчилась у 1537 році — черговою невдачею.
Врешті, у 1538 році, Олену отруїли невдоволені її політикою барини: «Літописці жодного слова не кажуть про хворобу Олени. Вона померла о другій годині дня і того ж дня її поховали у Вознесенському монастирі. Навіть не згадано, чи чи її тіло відспівував митрополит».
За свідченнями Гербештейна, весь час після 1537 року у Московії йшла боротьба між татарськими угрупуваннями баринів, ширинів та ногаїв за контроль над малолітнім беєм Емур-ад-Діном, серед яких були і прихильники миру із Заходом. Але перемогу отримало кримсько-турецьке угрупування.
Місія Герберштейна провалилась. Московії пощастило – у той час Отоманською імперією правили Сулейман ІІ (1520-1566) та його четверта дружина — Роксолана (1520-1558), яка постійно стримувала свого чоловіка від воєн проти Польщі та Литовсько-Руського князівства.
Роксолана
Сили Московії та Касимівського царства направили на війну проти Персії. Ще 1521 року, на самому початку правління Сулеймана, за його вказівкою, кримський хан — Мехмед Ґірей завдав нищівного удару по Москві та змусив Безіла платити податок разом з даниною «по уставу древніх часів».
Отоманська династія султанів «оголосила себе повелителькою всіх мусульман». Їїй мали підпорядковуватись абсолютно всі мусульмани, зокрема — і кримські, і казанські, і касимівські татари, а отже, і їхні православні московські одноплемінники. Відповідно Московія, Кримське і Касимівське царства почали війни проти Казанського царства (1523–1524, 1530, 1536, 1545, 1549 і 1550 роки). Крим і Стамбул намагалися утримати на престолі Улу-Мухаммеда (так званого Василя ІІ) династію Ґіреїв. Коли ж Казань запросила на свій трон ворожого представника — а саме астраханського царевича Ядиґера (Єдиґера), нащадка Тимур-Кутлу (із роду Мангитів), то на остаточне вирішення питання згодився і кримський хан Девлет-Ґірей І — двоюрідний брат султана Сулеймана Великого.
«5 серпня 1552 року 150,000 турків, касимівців та кримчаків ввійшли в межі Казанського ханства. 23 серпня Казань було оточено. 150 гармат почали обстрілювати місто. А вже 2 жовтня 1552 року за допомогою німецьких фахівців Казань захопили. Хани Девлет-Ґірей та Емур-ад-Дін (“Іван IV”) наказали перебити в Казані всіх мужчин. Заодно вбили мбагато жінок і дітей. Для в'їзду “Івана IV” в місто змогли «єдину вулицю очистити до царського двору від Мураліївих воріт, мертвих повиносити, та ледве почистили», а відстань від воріт до палацу була лише 200 метрів». Насправді ж у Московії війська не було, а військами керував Девлет-Ґірей. Відповідно він і віддавав накази.
А з 1554 року настала черга міста Хаджи-Тархан. Турецькі, кримські та касимівські війська знищили власне Хаджи-Тархан у 1556 році, але турецький султан наказав московському бею збудувати нову фортецю і місто. Так з'явилося місто Астрахан. 1559 року турецькі війська під проводом паши Касіма підійшли до Астрахані. Тут планували зробити базу для ведення бойових дій проти Персії, але через бездарність московського бея, військові не вистачило харчів, і паша Касім вирішив відвести армію до Криму та до фортеці Азак. Спалахнув скандал. Переляканий Їбан направив до султана Селіма ІІ посла, але син Сулеймана й Роксолани виявився невблаганним, і навесні 1571 року кримський хан Девлет-Ґірей покарав бея Москви за незаконний титул «царя» та провал походу на Персію. Лише у вогні спалених міст (зокрема Москви) загинуло більше 800,000 осіб, а 150,000 полонених Девлет-Ґірей вивіз до Криму, а от скільки людей вирізали касимівці та кримці в різних поселеннях Московії взагалі ніхто не рахував. Загалом Москва втратила більше мільйона людей.
Всі ці події відбувалися на фоні Лівонської війни (1558-1583), яку Отоманська імперія вела проти східного флангу Европи.
22 січня 1558 року сорокатисячне татарське військо з району Пскова завдало удару по Лівонії. Східною армадою командував касимівський цар Шах-Алі. Майже все військо складалося з казанських та касимівських татар, мордви, марійців, черкесів та вихрещених московських татар (московитів) — дехто з істориків досі називає їх — «русскімі казахамі». Іноді — «рязанскімі казахамі». Хоча насправді, всі вони були вихрещеними татарами. Зрідка — вихрещеною мордвою. Іншого населення у ті роки в Московії просто не було.
«За один місяць московити здолали маршрут Маршенбурґ — Нойгаузен — Дерпт — Везенберґ — Нарва завдовжки 200 верст. Німці намагались захищатися, та через свою малочисельність всюди відступали. При цьому, жодного укріпленого міста не було взято, але сільська місцевість, дрібні містечка й замки зазнали повного пограбування… Рух армії «великого князя московського» (касимівського царя) супровождували просто фантастичні звірства, зокрема немовлята, вирвані з живота мами, жінки, зґвалтовані до смерти, спалені наживо в монастирях і храмах, посаджені на палю та четвертовані». Московським це військо можна було назвати з великою натяжкою. Фактично це було касимівське військо.
Ні турецький султан, ні кримський хан, не були зацікавленими припиняти війни проти Лівонії. Тому московитів і касимівців примусили до серйозної війни — зі штурмом фортець та захопленням територій. Що московити й змушені були робити. Почалася довга затяжна війна, яка вимагала значних затрат. Та одна за одною поразки Лівонського ордену призвели до того, що «31 серпня 1559 року магістр Ґотгард Кетлер та Великий князь литовський (він же — король польський) Сіґізмунд II Август уклали в місті Вільно угоду про … вступ Лівонії під протекторат ВКЛ. Сіґізмунд ІІ зобов'язався захищати Лівонію, та звільнити всі її володіння».
Вже у 1562 році перестав існувати і сам Лівонський орден: за рішенням Папського престолу, його територію поділили між Великим Князівством Литовським, Швецією та Данією, і створили Курляндське герцоґство. Розпочався так званий другий етап війни (1562–1569 років) між Великим Литовсько-Руським князівством та васалами Отоманської Порти, який проходив з перемінним успіхом і привів до об’єднання Великого Литовсько-Руського князівства та Польського королівства в одну державу — Річ Посполиту.
Після різанини, вчиненої Девлет-Ґіреєм, бея Їбана позбавили влади та відправили на війну. На московський трон сів касимівський царевич — Саїн Булат (“Сімеон Бекбулатович”).
Першими постраждали шведи: «Пізньої осені 1572 року він виїхав з Москви з обидвома синами до Новгорода, де вже зібралися полки, готові до війни. Особисто очоливши військо, цар рушив до Нарви і звідти почав вторгнення. Карамзін пише: «За один день в Естонію ввійшли 80,000 «россіян», де їх ніхто не чекав, і де мирні дворяни святкували у своїх замках, тож передові наші загони знаходили пири, музику, танці. Цар наказав нікого не жаліти: грабували будинки, вбивали мешканців, ґвалтували жінок».
Нова війна Московії проти Речі Посполитою, яку «цар Іван IV» (хан Емур-ад-Дін) розпочав 25 липня 1577 року несподіваним ударом по «південно-східних районах Лівонії», завершилася для нього повною катастрофою. Новим королем Речі Посполитої після смерти Сіґізмунда ІІ Августа, який помер ще влітку 1572 року, у квітні-травні 1576 року врешті обрали Стефана Баторія (Степана Семигородського) — князя Трансильванії. Не забуваймо, що під крилом енергійного угорця Баторія зібралися одночасно сили Трансильванії, Руси, Литви та Польщі. Москві стало непереливки. Впродовж трьох походів Баторія та шведів 1579–1580–1581 років взято фортеці: Полоцьк, Козян, Туровля, Ситна, Сокіл, Стародуб, Почеп (1579); наступного року (1580) — Великі Луки, Веліж, Усвята, Торопець, Невель, Озерище, Заволоччя, Холм, Стара Руса; у 1581 році — Опочка, Красний, Острів, Замок Падіс, Везенберг, Вейсенштейн, Леаль, Лоде, Фіккель, Іван-город, Ям, Копор’я, тощо.
Баторій
6 січня 1582 року підписали русько-польску Запольську мирну угоду. Насправді угода не Запольська, а Запольна, і це була не мирна угода, а лише перемир'я на 10 років, і не Польщею, а з Річчю Посполитою. «Баторій не хотів далі говорити з нашими (московськими) послами, вигнав їх зі свого ратного стану (серед «московських послів» були особисті представники султана) батогом». Московія в ті часи була васалом Кримського ханства та Отоманської імперії, тому самостійно підписати мирну угоду вона не мала права.
«Отже, цар Іван за всіма статтями програв Лівонську війну, яка тривала чверть століття (1558–1583). Вона коштувала величезних жертв Московській державі, і разом з опричним терором, повністю спустошила її. Внаслідок цієї війни Лівонію розділили між Річчю Посполитою, яка отримала Відземе, Латалію, Південну Естонію, Курляндське герцоґство; та Швецією, до якої відійшли північна Естонія з Ревелем, а також територяя біля Фінської затоки… Данія отримала острів езель (Сааремаа) та низку районів в колишньому Курземському епископаті… Повне спустошення Лівонії московитами, їх жахливі звірства стосовно мешканців спричинили тотальну ненависть народів Балтії до московитів». На останьому етапі цієї війни у воєнних походах на Московію брав участь і Великий князь Василь-Костянтин Острозький зі своїми козацькими військами.
Лівонська війна та каральні заходи Криму спричинили економічний крах Московії та знелюднили її землі. До того ж сам бей (“Іван IV”) грабував церкви та монастирі заради власного збагачення. Та правлінню бездарного казаха турки поклали край «Вже у серпні 1582 року, звітуючи про свою місію венеційській синьорії, Поссевін висловив думку, що московському цареві жити недовго. На початку 1584 з'явилися деякі тривожні симптоми, які збентежили правителя і весь його двір. Тіло “Івана IV” розпухло і стало нестерпно смердіти» (доведено, що він мав глибоко запущену хворобу — сифіліс). Загалом, за часів володарювання так званого “царя Івана IV”, Московія втратила, за грубими підрахунками, більше половини свого населення. Тобто мова йде про три-чотири мільйони людей.
Емур ад-Дін (так званий Іван IV Грозний)
На зміну “Івану IV” прийшов його син Фьодор, який правив Московією з 1584 по 1598 рік. А що дружиною нового царя була молодша сестра вихрещеного татарина Бориса Ґодунова, і вона мала на Фьодора великий вплив, то, зрозуміло, що головні рішення у державі приймав … Борис Ґодунов. Цар, дійсно, був слабким, і духом, і розумом, тоді як Ґодунов — був розумною особою. І найперше, що він зробив, то це послав кілька військових загонів до Сибіру, аби завершити справу Єрмака з приєднання до Московії Сибірського ханства. Водночас, Ґодунов через своїх таємних послів підтвердив калмикам (західним монголам) запрошення своїх попередників перекочувати до Пониззя Волги, обіцяючи свою допомогу.
Таким чином на землі тюркських манґитів було поселено ворожі їм монгольські племена калмиків. Ні Мала Ногайська Орда, ні Кримське ханство впродовж тривалого часу не сприймали серйозно загрози навали калмиків, а коли відчули цю загрозу — то подолати її вже було неможливо. Ногаї були змушеними навіки покинути свою землю. Ось як підсумував шлях ногаїв (мангитів) казахський історик Калібек Даніяров: «(У XIX столітті) основна частина ногаїв числом 900,000 осіб та 180,000 юрт переселилась до Туреччини… Дії бея Єдіґе, про якого в Ногайській орді склали епос «Єдіґе», що розповідає про боротьбу Єдіґе проти хана Тохтамиша, згубила не лише Улус Джучі — Золоту Орду, але й сам рід Манґит, який за чисельністю був таким самим великим казахським родом як Алшин, Арґин, та Найман».
І за царя Фьодора, і за царя Ґодунова, Москва продовжувала виконувати волю Турецького султана і Кримського хана. «В заставу дружб Фьодор… доставив Кази–Ґірею 10,000 рублів, а також шуби й коштовні тканини, пообіцявши щорік присилати стільки ж…»
Московська православна церква з 1448 до 1588 року перебувала в статусі неканонічної, самопроголошеної митрополії. Її першого митрополита — Іону — було призначений на кафедру, по суті, золотоординським ханом Улу–Мухаммедом (так званим “Василієм ІІІ”).
Серед літа 1558 року, за наказом Турецького султана, до Москви прибув Константинопольський Патріарх — Єремія. Патріархові Єремії одразу оголосили: або він особисто проголосить і очолить Московський Патріархат, або він ніколи не покине територію Москви. Тому, навіть з цієї причини, Константинопольський Патріарх не мав права висвячувати Патріарха для неканонічної церкви. Крім того, особисто Патріарх не має права проголошувати Патріархів для інших церков. Це справа Святого Собору всесвітнього Патріархату.
«Нарешті цар (у травні 1589) відпустив Єремію до Константинополя (Стамбула) з листом султанові … та крім подарунків послав туди 1000 рублів, та 2000 золотих монет угорських, на спорудження новоїй Патріархової церкви…» А тепер подумаймо: московська Патріархія проголошувалася з благословення та дозволу турецького султана, чи ні?
Треба додати, що за часів правління династії Гіяс-ад-Дінів структуру держапарату Московії було запозичено в … Литви. Залишились традиційними лише Дуван ( у ХІХ столітті його перейменували на «Думу») і церемонія обрання хана (царя). А завдяки русинам-колаборантам московити привласнили русинську літературну мову, а німці згодом написали їм їхню «історію» і назвали «русскімі».
