Я знаю що за цей допис на мене обвалиться кілька тон смердючих шкарпеток, але все ж таке я це напишу. Знаєте, не тримаю я зла на виборців Зеленського, попри всі витівки їхнього обранця.
Певно, мої читачі помітили вже що в моїх дописах не фігрують ніякі «ЗЕбіли», «ЗЕлепні», «ЗЕлюки», та інші образливі висловлювання (лише в для коментів я маю напоготові «ЗЕкту» - для особливо упоротих). Мушу зізнатися, від якоїсь миті кидатися образами мені стало просто гидко. Чому? Зараз поясню.
Я вже писав і повторюся знову, на моє глибоке переконання обрання Петра Порошенка президентом України у 2014 р. було аномалією. Ні за яких інших умов кандидат з його якостями і минулим шансів бути обраним президентом – не мав. На той момент я вже мав за плечима кілька блогів на різних майданчиках та кілька років роботи в журналістиці (нашаровані на досвід роботи і бізнесі та на виробництві) і тому я знав – українці не оберуть собі сильного лідера. Українці такого лідера бояться. Українці хочуть лідерів «няшних», вони хочуть казкарів, які б пообіцяли їм казочку тут і зараз. Згадайте яких лідерів висувала тоді українська націонал-демократична спільнота? Ющенка? Тимошенко? Кличка? Яценюка? З ватниками все зрозуміло і так.
Порошенка обрали через переляк. Нехило так обрали – 54% у першому турі, такого показника і Зеленський не показав. Вже за рік невдоволення ним відчувалося звідусіль, хоча лиха не сталося – фронт тримався на околицях Донецька, а не на околицях Києва, як боялися на початку літа 14-го. Що мені це нагадує? Мені це нагадує старшокласників-підлітків, які стикнулися з чимось справді моторошним. До кого в таких ситуаціях біжать старшокласники, крім батьків? До учителя, при чому не «доброго», а до того який зможе увести їх від жаху. Тобто, як правило – учителя суворого і вимогливого, здатного організувати і подавити паніку в разі чого. Але. Чи запалають любов’ю старшокласники до такого учителя, коли жах залишиться позаду? Відповідь людини, яка в минулому житті неодноразово очолювала організовані групи підлітків – ніколи. Підлітки тяжітимуть знову до «доброго учителя» та «свого хлопця», а суворий і вимогливий, який закликає їх напружувати сили аби досягнути чогось кращого – кому він цікавий? Ну, крім окремих мотивованих – 25% серед підлітків теж набирається.
І от знаєте – марно намагатися досягти від підлітка результату, постійно його ображаючи. Не вірите? Спробуйте. З підлітком марно сперечатися – набагато продуктивніше дати йому самому набити бебехів, давши зрозуміти, що в разі проблеми він може звертатися до вас за порадою. А наше суспільство за своїм ставленням до власного життя і країни – колективний підліток. Підлітковий максималізм кричить з наших активістів і підприємців які жадають «створення умов для розвитку бізнесу». Водночас підліткова інфантильність лунає від громадян які «втомилися від війни», які хочуть «розмитнити євробляхи за нормальними законами», і яки вимагають «збільшити зарплатні і зменшити тарифи». І ніщо так не об’єднує підлітків – максималістів і інфантилів, як той самий суровий вчитель, який одним говорить що не все зразу, а іншим, що відповідати за свою країну таки треба. Об’єднує проти себе.
До речі, легкість з якою виборці Зеленського сприймають узурпацію ним влади – теж з цією опери. Відомий вислів «авторитарний правитель ставиться до своїх громадян як до підлітків» (диктатор – як до дітей). Насправді це правило працює і в протилежному напрямку – там де суспільство мислить як колективний підліток, так чи не так, а з’являється авторитаризм. Підліткам це властиво – їм потрібен той, хто ними опікується. З усім своїм максималізмом і інфантилізмом по «сотню на кіно» підліток переважно біжить до батьків, а не до роботодавця. І саме тому підлітки часто слухаються керівника суворого – що не заважає їм керівника цього щиро ненавидіти.
І от розумієте в чому справа. Моя підтримка Петра Порошенка ґрунтується на тому, що я бачив від цього президента реальні результати: децентралізацію, нову армію, дипломатію, крупних інвесторів в Україні, банківську систему яка досягла рекордної прибутковості, як середня з/п повернулася до пікових значень в історії Незалежної України, як відкрили реєстри майнових прав, запустили Е-декларування, тощо. Нині я бачу як під благими гаслами чимало звершень попередньої влади тихо гинуть. І от аби країна знову встала на рейки реформ, треба аби Порошенка підтримала частина тих громадян, які щойно обирали Зеленського. Інакше – ніяк. А для цього, найбільш тупіковий шлях, це оперувати образами і принизливими кличками. Тупиковий шлях – ненависть. Їх це тільки відштовхне і примусить шукати собі іншого лідера – нового «хорошого хлопця». На наші голови.
Ні, я не маю зла на виборців Зеленського. Мені їх шкода, насправді. Шкода тому, що невдовзі вони відчують шалене розчарування у своєму виборі. Зчиплятимуть зуби. Гризтимуть лікті. У підлітка є тільки один шлях стати успішним і самодостатнім – подорослішати. А процес власного дорослішання ніколи ще не був безболісним.
Нам буде важко переживати це разом з ними? Обов’язково. Поруч із підлітками жити взагалі непросто.
