Заява колишнього президента України, який відзначив, що «формула Штайнмаєра» не призведе до миру в країні, справила сенсаційний ефект. Якщо вже сам Кучма, який поставив у Мінську свій підпис під цією самою формулою, так вважає, так навіщо тоді було підписувати?
Але справедливості заради варто нагадати, що Кучма, як він сам каже, «відбивався» від згоди з «формулою Штайнмаєра» стільки, скільки міг. І навіть попереджав учасників Мінської групи, що підписання українською стороною формули призведе до масових протестів в Україні. І мав рацію.
При цьому і сам Зеленський не говорив, що «формула Штайнмаєра» призведе до встановлення миру на Донбасі. Він лише стверджував, що підписання формули – необхідна умова для проведення зустрічі в «нормандському форматі». Надії на встановлення миру Зеленський пов’язує саме з цією зустріччю. І не просто з зустріччю в «нормандському форматі», а з зустріччю з президентом Росії Володимиром Путіним. Український президент, схоже, вірить, що він щось зможе пояснити російському лідерові, про щось з ним домовитися. І війна завершиться.
Зеленський, ймовірно, сам того не усвідомлює, але повторює ту саму помилку, якої припустився Леонід Кучма, коли був обраний президентом України. Недосвідчений «червоний директор» теж вірив, що варто йому провести офіційні переговори з колегою – президентом Росії Борисом Єльциним, як всі проблеми українсько-російських відносин будуть вирішені.
Точно так, як Зеленський зараз прагне до зустрічі з Путіним в «нормандському форматі», Кучма хотів домогтися офіційного візиту Єльцина до Києва. Точно так, як недосвідченому Зеленському протистояв сильний політичний маніпулятор, колишній чекіст, недосвідченому Кучмі протистояв тоді сильний політичний гравець, колишній кандидат в члени політбюро ЦК КПРС. Точно так тоді жителі України очікували від «народного президента» поліпшення відносин із Росією.
Єльцин прекрасно розумів, що Кучма зацікавлений в його приїзді до Києва. Умовою було підписання угоди про Чорноморський флот, яке стало результатом значних поступок з української сторони. Ця угода, по суті, дозволила Росії встановити фактичний контроль над Севастополем, створити умови для майбутньої анексії Криму і нападу на Україну. Тоді в ролі нинішнього Кучми виступав Євген Марчук, який попереджав президента про небезпеку таких поступок – але до нього не прислухалися, аж надто кортіло забезпечити візит Єльцина. За іронією долі, робота колишнього прем’єр-міністра України Марчука в Мінській групі завершилася після обрання на посаду президента Володимира Зеленського. Дійові особи одні й ті ж. І помилки одні й ті ж.
Суть цих помилок є простою. Досвідчений російський президент бачить, що в Києві зацікавлені в зустрічі з ним. І вимагає узгодження всіх умов зустрічі, всіх документів, всіх поступок ще до проведення зустрічі. Недосвідчений український президент готовий піти на будь-які поступки, аби зустрітися з російським колегою і «все йому пояснити».
Це – інстинкт кріпака, який вірить, що зможе все пояснити панові і той до нього прислухається. І цей інстинкт притаманний не лише українським президентам. Його не може позбутися більшість українських громадян.
У 90-і роки могло здатися, що в українців ще є час, щоб «вичавити з себе раба по краплині». Але зараз часу вже практично не залишилося, від здатності позбутися цього інстинкту і чергового разу не потрапити до пастки Кремля залежить саме існування України.
