У дні, коли відзначають шосту річницю початку другого українського Майдану, з'явиться чимало заяв і публікацій, автори яких будуть говорити про реванш сил, проти присутності яких в українській політиці та економіці, власне, і був спрямований Майдан.
На чолі держави – колишній генеральний продюсер телеканалу “Інтер” часів Віктора Януковича. На чолі парламенту – колишній активіст Партії регіонів. На чолі президентського офісу – уповноважений уряду Миколи Азарова з боротьби із корупцією. І це – тільки про кадри, а можна було б говорити і про незаперечні факти, які свідчать якщо не про презирство, то принаймні про байдужість нової влади до всіх тих цінностей, які захищали учасники Майдану.
Але перш ніж говорити про все це, хочу нагадати про іншу шосту річницю – про шосту річницю першого Майдану, яку відзначали восени 2010 року. На троні вже сидів саме той чоловік, проти обрання президентом якого повстав Майдан 2004 року. Влада була надійно монополізована Партією регіонів.
Почалося будівництво кримінальної республіки сім’ї Януковичів. Так, війни з Росією не було – Росія тоді фактично вже окупувала Україну без усякої війни: до остаточного втягування країни в орбіту впливу путінського режиму і перетворення її в приватний маєток Януковича за білоруським зразком залишалося всього кілька кроків. І від останніх кроків потенційного губернатора Малоросії втримав, як відомо, другий Майдан.
Ось це був реванш, реванш в чистому вигляді! Коли українці демократичним шляхом привели до влади людину, сама можливість перемоги якої на виборах за кілька років до цього викликала справжнє повстання в центрі Києва. Коли у виборі між Юлією Тимошенко – а Тимошенко, як відомо, була одним із символів першого Майдану, “помаранчевою принцесою” – і Віктором Януковичем віддали перевагу “міцному господарнику”. Коли держава, і без того не надто впевнена напрямком на Захід, взяла впевнений курс на Схід, намагаючись зрозуміти, чи можна урвати грошенят по обидві сторони політичного океану.
Зараз ми можемо говорити скоріше про мимовільний реванш, про таку собі політичну паузу в розвитку країни. По суті, до перемоги Володимира Зеленського на виборах 2019 року ми могли говорити про конкуренцію двох проєктів подальшого розвитку України – власне українського, прозахідного, європейського; і проросійського, авторитарного, антиукраїнського. Вибори 1991 року зафіксували самодостатність української номенклатури. Але вибори 1994 року – це вже була перемога проросійського проєкту. Вибори 1999 року – повернення самодостатності української номенклатури, сутичка проукраїнських і проросійських сил прямо в оточенні обраного президента. Вибори 2004 року – перемога проєкту українського. Вибори 2010 року – реванш проросійського проєкту в його найагресивніших, гротескних формах. Вибори 2014 року – повернення до українського проєкту з акцентом на Європу і США.
А вибори 2019 року – це перемога тих, хто ніколи про жодні проєкти не думав, хто взагалі ніяк не розуміє навіть не те, навіщо потрібна Українська держава, а навіщо потрібна держава взагалі. І це – зовсім не політичний портрет колишнього телевізійного коміка, якого обрали президентом країни. Це – “колективний Зеленський”, і президент, і соратники, і депутати, і виборці. До влади в країні прийшли люди, які взагалі ніяк не розуміють, навіщо вони це зробили – і я абсолютно не сумніваюся, що до багатьох з них це осмислення прийде вже після відставки, якщо взагалі коли-небудь прийде.
А люди, які виходили на Майдани, точно розуміли, заради чого вони це роблять – заради України. І люди, які збирали антиМайдани в різних їх проявах, точно розуміли, навіщо вони це роблять – заради Росії. І навіть якщо Росія для них була всього лише ключиком до грабежу, то все одно вони розуміли: щоб їм жилося комфортно і ситно, Росія повинна сюди прийти. Справжня Україна була для них справжнісінькою загрозою.
І тому шоста річниця Майдану 2004 року продемонструвала, що на хвилі народного розчарування і фрустрації до влади прийшли люди, у яких абсолютно протилежні цілі.
А шоста річниця Майдану 2013-2014 років призвела до того, що при владі опинилися люди, в яких політичні цілі просто відсутні – навіть якщо вони їх і розігрують, щоб не розчаровувати своїх невдалих адептів. Повірте, що для такої архаїчної країни, як Україна, це вже величезний прогрес.
Наш корабель не потонув і не потоне, цього зараз не може відбутися просто тому, що він потрапив на мілину.
Ось за часів Януковича він прискореним темпом плив у напрямку Москва-ріки – і мало не доплив. А зараз він лежить на боці, багато, звичайно, прогниє, обладнання розтягнуть – але загалом Україна буде виглядати так, як повернуті нам російськими мародерами військові кораблі. Але іншої можливості забезпечити суспільству дієве щеплення від популізму і віри в “хороших хлопців” не існує. Україна повинна перехворіти, перетемператури – так, жертви, розчарування, кризи неминучі, але по-іншому щеплення не зробиш, особливо коли у тебе слабкий імунітет.
А ось потім вже прийде команда, яка перестане розгойдувати корабель заради приколу і кривлятися в ілюмінатори, а залатає пробоїни популізму і знову виведе наше судно у відкрите море. І шансів, що ця команда знову поведе корабель на Захід, набагато більше, ніж шансів, що команда поведе корабель на Схід – просто тому, що популістам вдасться мобілізувати проукраїнський електорат і розкласти, деморалізувати електорат проросійський – в цьому теж полягає їхня історична роль.
І коли плавання відновиться, зовсім інакше будуть виглядати річниці обох Майданів.
