Ціла полиця в міській книгарні заповнена книжками давно вбитого за якимось хріном Бузини.
Малий хворів на ненависть до українських літературних талантів. Як то буває досить часто, він свідомо зробив із свого божевілля своєрідний літературний жанр: стьоб над великими, похмуре зубоскалля над визнаними авторами та їхніми творами, а заразом – над свідомим українством.
Здавалося б: як можна верзти казна що про Шевченка, вщент розбивати його речі, коли ось вони: все кажуть за себе, але чому й ні, як хоцця й нарешті дозволено, ба навіть стиха заохочується…
Отже, дрочив українців досхочу, так що один із них, закоханий у своє українство народник-невіглас, навіть спробував притягти його до суду за наклепи на покійниць (Лесю Українку, Ольгу Кобилянську) та покійників, за знущання з «усього святого», тобто українського - то-то була радість вже гарно знаному відповідачу, якого було хлібом не годуй – дай зробити боляче погано освіченому і тому особливо щирому синові Неньки.
Певною мірою цей ухил нещасного Бузини був хай і хворобливим, але закономірним відгуком на дійсно огидне совєцько-післясовєцьке українське хуторянство з його нестерпно сурйозною пишномовністю й усім тим, що, мабуть, можна узагальнити словами «сучасне барокко».
Полиця заповнена вщерть, ніхто з неї нічого не купує, але й не влаштовує бійки з власником книгарні.
Я теж: мовчки пішов геть.
