В гордині, яка виникла в нашому суспільстві після того, як вдалося зупинити російське нашестя 2014 року, багато хто увірував, що питання української державності є вирішеним, що країні вдалося остаточно відстояти свою незалежність. Це – красива віра, однак вона не має приховувати від нас суті того, що відбулося насправді.
У 2014 році Україні вдалося зупинити не вторгнення регулярної російської армії – коли в справу вступали регулярні російські війська, тоді і починалися наші трагедії – а російську спецоперацію, яка була розрахована головним чином на дієву підтримку місцевого проросійського населення. І, до речі, там, де цю підтримку вдалося отримати хоча б в мінімальному ступені, там спецоперація тріумфувала – згадаймо хоча б про Крим.
Однак головним чином російські диверсанти не могли розвинути ініціативу тому, що стикалися з очевидною байдужістю населення. Якщо ж їм надавала хоча б найменший серйозний опір проукраїнська частина суспільства – спецоперація зривалася.
Саме це спонукало мене у 2014 році писати про появу української політичної нації на всій вільній території країни. Але я писав, що ця нація з'явилася немов би у три ходи – спочатку в результаті Майдану на заході і в центрі країни, потім в результаті образи за Крим на сході і вже потім – в результаті страху перед повторенням катастрофи Донецька і після подій в Одесі – на південному сході. Я не дуже знав – тут ніяка соціологія мені б не допомогла – скільки в цій політичній української нації жителів України, але говорив, що на націю, до якої приєднуються не через акцептацію спільних культурних і політичних цінностей, а через образу на «старшого брата», чекає непроста доля.
Вибори 2019 року підтвердили мою правоту. Але ми досі не зробили з них правильних цивілізаційних висновків, не зрозуміли глибини прірви, в якій опинилися і не шукаємо шляхів виходу з неї. Ми просто з подивом спостерігаємо за реальністю тріумфу хаосу і невігластва і розраховуємо, що здоровий глузд якимось чином восторжествує. І це саме тому, що ми не розуміємо, з чим насправді маємо справу.
З 2004 року ми звикли вважати, що маємо справу з якимись «двома Українами», майстерно сконструйованими російськими політтехнологами для Віктора Януковича – Україною «націоналістичною», прозахідною, антиросійською, умовно кажучи – Україною Галичини і її прихильників і Україною проросійською, Україною Донбасу і його прихильників. А президенти нашої країни змінюються в залежності від того, яку кількість прихильників «завербує» та чи інша сила – від проросійського Кучми (який виграв у раптово занадто «проукраїнського» Кравчука) до проукраїнського Ющенка, від проукраїнського Ющенка до проросійського Януковича, від проросійського Януковича до проукраїнського Порошенка. Маятник! І за логікою коливання цього маятника до влади в 2019 році прийшов проросійський Зеленський, а після нього, звичайно ж прийде проукраїнський лідер – потрібно просто чекати і консолідуватися.
Ці люди – продукт багаторічного перебування українських земель у імперіях. Вони не змогли асимілюватися настільки, щоб сприймати свою країну як частину Росії, але і українцями бути перестали. «Застрягли» між українцями і росіянами – та так цього й не помітили. І так, саме ці люди всі останні десятиліття визначали долю нашої країни, тому що приєднувалися до одного чи іншого табору в залежності від власного миттєвого інтересу. Вони голосували за Кучму в надії на поліпшення життя в результаті «відновлення зв'язків» з Росією – і тут їх інтерес збігся з інтересом проросійських сил, які сподівалися, що новий президент доб'ється об'єднання України і Росії. Вони голосували за Ющенка як за успішного банкіра, який на посаді прем'єра ліквідував заборгованість по виплатах – і тут їх інтерес збігся з інтересами проукраїнського табору, який вважав Ющенка своїм президентом. Потім вони підтримали Януковича як «сильного господарника». Потім – Порошенка, як людину, яка обов'язково завершить війну і домовиться з Путіним.
Голосування за Зеленського – перший випадок, коли «Україна кварталу» позбулася «опіки» двох інших таборів і змогла сама прийти до влади. Так, звичайно, у другому турі президентських виборів Зеленський отримав всі голоси проросійського табору – але для цього табору це було перш за все голосування проти Порошенка, тут вже проросійський табір приєднувався до «квартального», а не навпаки. А з огляду на кількість голосів, які отримали у першому турі Бойко і Вілкул, потрібно визнати, що після окупації Криму і Донбасу «квартал» може цілком обходитися без підтримки проросійських сил і самостійно здобувати перемогу над проукраїнськими.
Саме тому в повній розгубленості обидва традиційних табори. Український табір сприймає Зеленського як потенційного колабораціоніста, який завтра здасть Україну Росії. Проросійський табір сприймає Зеленського як потенційного зрадника, який завтра перетвориться на «нового Порошенка» і не домовиться з великим Путіним. Обом таборам зовсім невтямки, що Зеленському – і ширше – колективному Зеленському у владі, і маленькому Зеленському, який голосував за умовного великого, абсолютно все одно. Маленький Зеленський хоче, щоб все від нього відчепилися, щоб добре жити, щоб зарплата була велика, квартплата маленька, а пенсія хороша. І великий Зеленський хоче того ж. Він любить свою дружину, свою сім'ю, свою собаку, свою країну, коли вона не змушує його цю собаку продавати і не посилає на фронт. Крапка. Кінець бажань.
Але найважливіше – так це те, що ні українці, ні прихильники Росії в нашій країні ніколи не повірять, що таке насправді є можливим. Патріот, державник – що український, що російський – ніколи не вірить, що інші можуть жити в світі без Батьківщини. У світі, де Батьківщина – тягар. Приблизно так, як людина, яка звикла бути відданим сином своїх батьків, жахається історії про сусіда, який кинув напризволяще рідну матір. Але ж так адже буває, буває повсюдно!
Найцікавіше – що таке ж нерозуміння не тільки у проукраїнського і проросійського таборів в нашій країні. Таке ж нерозуміння є і в Росії, і на Заході.
Путін просто не вміє так. У Москві вважали, що головне – множити хаос в Україні. Хаос практично вже настав, але тільки незрозуміло, що з цим хаосом робити. І у Заходу ті ж проблеми. З одного боку – молоді реформатори, яких потрібно підтримати. З іншого – як тільки починається інтерес Ігоря Валерійовича, завершується реформаторська молодість. З одного боку – дуже хочуть миру. З іншого – ніякого миру немає, бо ж виявляється, що компроміси, на які Зеленський погоджується, ніякого миру не забезпечують, що проблема тільки в Кремлі.
При цьому і в самій Україні кварталу панує повний хаос з точки зору розуміння майбутнього. З одного боку, хочуть домовитися з проукраїнськими силами заради підтримки реформ і збереження влади, з іншого – хочуть ці сили скомпрометувати, щоб було простіше домовитися з Москвою і перестати стріляти. З одного боку, шукають підходи до проросійських сил, щоб не втратити виборця на сході, з іншого – намагаються ці сили маргіналізувати, щоб вони не перехоплювали ініціативи в діалозі з Москвою, який не клеїться з уже наведених вище причин. З однієї…
Вірніше, до кінця. Тому що така система державного управління не може не впасти, тим більше, коли в її фіаско зацікавлені всі центри з більш-менш зрозумілими стратегічними завданнями. Питання тільки в тому, що буде після краху. Чи захоче «Україна кварталу» знайти собі нового поводиря або опиниться в такій апатії, що навіть телеканали українських олігархів не зможуть посприяти черговому мудрому вибору?
Зараз цього сказати не зможе ніхто. Але ймовірність чергового зіткнення українських державників і прихильників приєднання України до Росії після краху режиму «України кварталу» видається мені більш вірогідною. І тут багато що залежатиме вже від готовності України захищатися й від готовності Росії діяти – і яким шляхом, військовим або політичним, або обома відразу. У будь-якому випадку, шанси на збереження Української держави в межах УРСР, але без Криму і в момент такого протистояння будуть досить високими.
Але при цьому потрібно розуміти, що головним завданням влади такої збереженої Української держави буде асиміляція «України кварталу» і маргіналізація проросійської України, тобто чітка національна культурна політика, яка повинна поєднуватися з реальними – а не імітаційними – економічними реформами, деоліграхізацією і підвищенням обороноздатності країни (навіть якщо в цей момент Москва не буде проявляти агресивних намірів).
В іншому випадку вже при наступній кризі довіри Україна кварталу знову візьме своє і ми знову опинимося в ситуації ідеального хаосу і нерозуміння державних перспектив.
Не можна грати в національні катастрофи до нескінченності.
