Замислилась над уявним моментом проголошення дня нашої перемоги. Що ось він, нарешті, конкретний день складання прапорів противника, чи день підписання їх капітуляції, чи день...
Але ж у другій світовій, до розв'язання якої вони були причетні - і ми, і світова коаліція допомогли їм перемогти. А всі війни потім велися ними вкрай нечесно, бо нападали на маленьких, на нерівних собі за силою,за спроможностями, і навіть війну не оголошуючи. Тобто вміння навіть капітулювати з честю вони не мають.
Будь-які підписи про закінчення війни не матимуть гарантій. Бо я приїду на свою площу Свободи в центрі Харкова, а там сад Шевченка, в якому купа дітей, зоопарк, ресторани, площа заповнена вщент автівками, - а воно все накривається за раз Іскандерами з сусіднього Бєлгорода.
40 секунд до смерті.
Бо Путін - це Росія. Росія - це безліч путіних. І навіть програвати вони не вміють, не тому, що сильні - а тому, що слабкі. І їх мільйони. Так, у них страшенна демографічна криза, і справжнього перепису населення давно не було - тому там напевно давно менше ста мільйонів. Але це місиво, це болото, яке сенсом свого існування зробило образу на весь навколишній світ. Їм всі винні, їх начебто не цінують, їм все належить...
Відродити радянський союз, відродити російську імперію, а потім і відродити хоча би російську федерацію - з такою родовою травмою вони залишаться жити поряд з нами.
Тому це не може бути так, як це було колись, з кимось іншим. Тільки розірвати їх на шматки. Тоді і тільки тоді я на своїй площі Свободи, біля зруйнованої російською ракетою Облради, біля саду Шевченка, де багато дітей, де місто дихає і живе - колись зможу відчути, що війна, нарешті, вмерла. І ми всі залишимося живі.
