Позавчора по Києву віз мене цікавий хлопець, з яким мав дуже повчальну бесіду. Він - іранець, навчається у нас в універі (майбутній стоматолог), а щоб оплатити навчання вечорами працює таксистом. Але не в цьому суть.
Він дуже не любить "аятол" і не хоче повертатися на батьківщину, де панує середньовіччя, насильство і страх. А ще він мені сказав таке: "простий народ" Ірану аятол не любить.
І тоді я його питаю: зачекай, але ж саме народ привів їх до влади й підтримував. Напевне, твої батьки з тріумфом зустрічали Хомейні у 1979 році?
І тут він такий (увага!):
"Так було. Усі сподівалися на краще. НІХТО НЕ ДУМАВ, ЩО ТАК СТАНЕТЬСЯ.
І зітхнув: у минулому році народ протестував проти айтол і багатьох убили - характерним рухом він провів ребром долоні собі по горлу.
Тобто у 1979 році, мільйони іранців з радістю зустрічали релігійних фанатиків, які вважали, що прогрес зло і що жінкам читати та писати непотрібно. Вони владу не захопили - їх на руках заніс у владу, "простий народ", який не думав, куди його заведуть ці "лідери". А тепер іранці розбігаються по всьому світу шукати кращої долі...
Найстрашніше, що цей молодик ніколи Хомейні не бачив - він його живим не застав. Йому майбутнє забезпечили його батьки. Які НЕ ДУМАЛИ.
Гадаєте, це про Іран?
P.S.
Народ, який не знає, або забув власне минуле, не має майбутнього - сказав Платон.
До Платона мені далеко, але все ж додам від себе: такий народ приречений ходити по колу, та ще й по граблях.
