«Це моя мова»: як російськомовні українці перейшли на українську

Донедавна всі ці люди спілкувались виключно російською або ж суржиком, однак у якийсь момент кожен із них зрозумів: «Хочу перейти на українську». Когось до цього підштовхнула агресія Росії, когось мовна ситуація в країні, а хтось просто усвідомив, що він українець. Чи складно було і що змінилось у житті? Про це вони розповіли Радіо Свобода.

Тетяна Семенова, Сергіївка (Одеська область)

Тетяна Семенова

Я все життя була російськомовна і української не знала взагалі, тільки українські пісні. Але в 2008 році Росія напала на маленьку Грузію. У мене просто волосся дибки стало від того, що відбувалося. А потім я випадково побачила документальний фільм про те, як там усе було насправді, і зрозуміла, що наступними будемо ми. Я сказала про це своєму чоловікові. Він у мене росіянин, але він відповів, що ніколи в житті Росія не нападе на Україну. Та швидко минули роки, і Росія таки напала. Я запитала його, чи пам’ятає він мої слова, але він не захотів про це говорити.

Тобто від 2008 року я почала розмовляти українською. Вивчити її мені допомогли книжки Ліни Костенко. Я просто їх читала і поступово відкрила для себе цей чудовий, великий український світ. І потім: я ж українка за національністю, і воно в мені було, просто тепер це все в мені відкрилося. Зараз українська мова для мене є маленьким окопом на фронті великої війни з Росією. Я живу під Одесою, тут мало україномовних людей. Я, немов маленький солдатик, і, спілкуючись українською, я веду свою «війну» проти російської окупації.

Спочатку українською я говорила кострубато, це було більше схоже на суржик. Одного разу моя знайома, яка проходила повз і вперше почула, як я розмовляла українською, зупинилась і сказала: «Таня, прекрати немедленно! Противно слушать! Тебе это не идет!». Мене це вразило, я не розуміла, як можна таке сказати людині, яка розмовляє своєю рідною мовою, але водночас мене це ще більше надихнуло говорити українською.

Українцям я б порадила поважати свою державу і не забувати, що в кожній країні світу розмовляють своєю мовою. Не дивлячись на те, що нас мільйони, нас можуть знищити, якщо ми не будемо поважати себе, свою державу, свою мову і свою культуру, яка просто неймовірна. Треба бодай на годину вмикати кожного дня щось українськомовне. А головне, українською треба розмовляти з дітьми, бо часто діток у садочку чи школі навчають українською, а в родині батьки розмовляють російською. Таким чином ми самі губимо свою державу.

Володимир Сергієнко, Краматорськ

Володимир Сергієнко

Я народився в російськомовній родині. Коли Путін роздмухував те, що «тут не дают говорить по-русски», я подумав, що він помилився, адже російською якраз говорити можна було вільно, а от захищати треба було українську мову. Згодом я зрозумів, що ми повинні більше позиціонувати себе як українці, бо радянщина забрала в нас наші корені. А як ти доведеш, що ти українець? Ти повинен спілкуватись українською! Я вважаю, що українцям варто зрозуміти, ким вони є.

Поступово я почав використовувати українську в побуті. Почав з того, що вживав україномовні привітання, казав: «Доброго ранку!», «Доброго дня!», «До побачення!», «Дякую!». Хтось сміявся, хтось навпаки з радістю відповідав теж українською. А я особисто помітив, наскільки українська мова є багатшою і красивішою у порівнянні з російською навіть на рівні звертань і привітань.

Згодом українською я почав писати в інтернеті і навіть трішки думати українською. Мене дуже стимулював вислів, який я колись прочитав, що шлях до гарної української лежить через погану українську. Це дозволило мені не соромитись своїх помилок. Головне, що я пішов цим шляхом і йду ним. Так, мені важко, але я не здаюсь. Мій досвід перейняла також моя дружина. Онука теж намагається

До того ж, я помітив цікаву закономірність: коли ти в інтернеті шукаєш інформацію, то статті (особливо про культуру чи історію) українською і російською дуже часто різняться: у російськомовних відчувається шовінізм та імперськість, а інформація українською подається більш виважено й цивілізовано.

Ірина Красіна, Миколаїв

Ірина Красіна

Усе життя я була російськомовною, але на початку 2000-х перейшла на українську. Коли я вступила до інституту, то навмисно обирала теми про козацтво, про українських культурних діячів, і в мене просто спав серпанок з очей, я почала задумуватися, чому завжди були на першому місці радянські, російські діячі, а мої земляки геть були забуті й недооцінені. Згодом у мене народилася дитина і я вирішила, що хочу, аби вона говорила українською. Ось так я почала вчити мову разом з нею. Зараз ми абсолютно вільно говоримо українською мовою. Мама моя намагається відвикнути від суржику, брат іноді зі мною у спілкуванні переходить на українську.

Що українська мова змінила в моєму житті? Змінилася свідомість. Я відчуваю себе вільнішою і гадаю, що це завдяки мові теж. Перейти на українську мені було легко, а головне – це «коріння»: воно просто ожило, я просто його «полила», і воно «проросло». Горизонт переді мною безмежний, як і перед моєю дитиною. Я бачу, що мова її настільки просуває вперед, що перспективи в неї просто шалені. І я дуже рада, що колись моя свідомість змінилася і я вирішила перейти на українську мову в спілкуванні. При цьому я не відчуваю якоїсь ненависті чи роздратування до російськомовних людей.

Ми мешкаємо в Миколаєві. І в нашому п’ятиповерховому будинку ми єдині україномовні. Моя дитина була однією україномовною у садочку і в школі, хоча школа українського викладання. Спочатку нас через це сприймали вороже. Наприклад, коли моя дитина віталася з нашими сусідами українською: «Добрий день!», – їй відповідали: «Какой «добрий день»? Нужно говорить: «Здравствуйте!». Але зараз це ставлення змінилось на краще.

Я вважаю, що багато хто перейшов би на українську мову, просто оточення стримує людей, вони бояться бути «білою вороною», плюс є інерція, що «і так непогано».

Але не варто боятися. Треба зрозуміти, що це потрібно. І насамперед варто більше знати про нашу історію, про те, як її спотворювали, як нас ізолювали і навіть знищували. Це і буде стимулювати переходити на українську.

Максим Алєксєєв, Житомир – Львів

Максим Алєксєєв

Я народився на Житомирщині. Усе життя я спілкувався російською. Єдиний виняток – мама, з нею я переходив на українську, але через те, що ми жили одне від одного далеко, це було не надто часто.

Я вирішив перейти на українську мову після перших подій на Майдані в 2013 році, бо усвідомив, що мовне питання – це один з інструментів, який призвів до ескалації конфлікту. Я поставив собі це за принципову мету.

Перші два місяці було дуже важко, але потім я навіть думати почав українською. Щоб перейти на українську, я не тільки нею спілкувався, але й читав українськомовні тексти, літературу, дивився українськомовні фільми. Наразі українською мовою я володію абсолютно вільно.

Я спілкуюсь українською, тому що це моя мова. У мене був випадок у Маріуполі, коли продавчиня сказала, що не розуміє мене. Звісно, в таких ситуаціях мене обурює, що на моїй землі не розуміють моєї мови. Із батьком я досі спілкуюся російською, тому що він мешкає в Москві і йому вже важко розуміти українську, хоча для мене це, м’яко кажучи, неприємно.

І хоча від інших я не вимагаю спілкуватися зі мною українською, часто люди самі намагаються говорити зі мною саме нею. Наприклад, мій побратим із 23-го загону морської охорони зі мною принципово розмовляє українською мовою (ламано, з акцентом, але говорить), хоча сам з Одеси і все життя спілкується російською.

Для декого мій вчинок взагалі став прикладом: на моїй сторінці в «Фейсбуці» деякі люди мені писали, що так, як і я, перейшли на українську.

Я вважаю, що бажання переходу на українську мову має бути принциповим і категоричним. У такому разі цей процес буде простим. Я думаю, що російськомовним українцям можна перейти на українську за 6-8 тижнів.

Ольга Коновалова, Краматорськ – Київ

Ольга Коновалова

Я почала переходити на українську в 2014 році. Це було пов’язано з подіями на сході. Сама я родом із Краматорська, тобто виросла в регіоні, де всі розмовляють російською мовою. Але коли я розпочала займатися волонтерством, то відчула потребу в спілкуванні українською. Мені було просто соромно говорити російською з українськомовними бійцями та волонтерами, які приїжджали на фронт. І хоча вони казали, що розуміють мене й так, моє рішення було принциповим.

Для цього я пригадала шкільну програму, слухала пісні «Океану Ельзи». Також мене дуже заохочувало те, що мені робили компліменти мої українськомовні знайомі. Не можу сказати, що мені було важко, адже в родині ми завжди розмовляли суржиком, щоправда, більш зросійщеним. Тобто мій перехід був достатньо швидким, мова дуже швидко очистилась. Не можу сказати, що повністю, адже мене інколи виправляють, але я намагаюся працювати над своїми помилками.

Зараз українською я принципово спілкуюсь на роботі та в університеті, а також з працівниками «Укрзалізниці», особливо з провідниками потягу «Київ – Костянтинівка», тому що вони всі російськомовні.

Минулої осені я влаштувала собі тиждень винятково української мови і поставила перед собою мету не вживати жодного російського слова. І це був цікавий досвід, тому що я зрозуміла, що це важко.

Також я помітила, що українська мова майже не потребує лайки, навіть якщо ти дуже злий, на відміну від російської. Тому я вважаю, що українська підвищує і культуру мовлення.

Тим, хто хоче теж перейти на українську, я б порадила не боятись, а також дивитись українськомовні фільми, слухати українськомовну музику, а найбільше – читати українськомовні книжки. Я маю друзів-військових, які взагалі ніколи не говорили українською, але зараз вчать її. Є навіть громадяни Росії, які воюють на боці української армії, і теж вчать нашу мову. Це дуже приємно і це заслуговує великої поваги.

Сергій Білоног, Котельва (Полтавська область) – Харків

Сергій Білоног

Я народився і виріс на Полтавщині, де багато хто говорив суржиком, і я теж. Переїхавши до Харкова, я продовжив використовувати суржик у повсякденному житті, а коли влаштувався на роботу до кол-центру, то й взагалі частково перейшов на російську.

Заговорити українською мене спонукало обговорення мовного законопроекту №5670. Я почав багато читати на цю тему. Плюс у «Фейсбуці» я знайшов чимало спільнот на захист нашої мови. Потім я дізнався про випадки, коли громадські активісти на своєму прикладі показували, як борються за обслуговування українською. Відмовитись від російської і суржику мене спонукала і реакція деяких російськомовних людей, які зневажливо ставились до україномовних.

Звісно, щоб перейти на українську, треба зробити над собою зусилля, а це не так просто. Тим, хто хоче відмовитись від російської, я б порадив найперше повністю перелаштувати на українську телефон і комп’ютер, читати українською, шукати інформацію українською, дивитись українськомовні фільми, спілкуватись українською не тільки з рідними, але й з незнайомцями. Навіть, якщо вам це не вдається одразу, то робіть все поступово. Окрім того я б радив почитати інформацію про історію і масштаби зросійщення українців, заборони української мови, про те, якими методами це робилося.

Якби держава спонукала всіх переходити різними способами на українську мову, це було б, на мою думку, ефективно.

Чинять спротив українській мові ті, хто приховано не любить, а то й ненавидить Україну (вони, звісно, можуть любити Україну, але не як державу українців, а як просто територію російськомовних людей, для них ідеальна Україна – без українців).

Варто усвідомити, що російськомовна Україна – це сателіт Росії. Бо для всього світу (не тільки для Росії): якщо ти розмовляєш російською, ти росіянин.

НА ТЕМУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ:

​Новий мовний закон – запорука збереження цілісності Української держави

Тест на державність для політиків. Битва за українську мову

«Принципово не спілкуюся російською». Єгор Гуськов про досвід переходу на українську мову

Японський дипломат говорить українською, бо «аналізувати Україну треба не через Росію»

«Треба усвідомити: якщо хочеш Україну, треба вивчати українську мову» – Емма Андієвська

​

Софія Середа