Багато років тому у мене був роботодавець - київська виробнича компанія. Виробляли невеликий асортимент власної кондитерки, а левова частка - просто купували по всій країні печиво, везли в Київ, там фасували і продавали під окремою ТМ. Це було легально, адже справжній виробник вказувався на упаковці маленькими літерами, і та ж Харківська бісквітна фабрика, чи Полтавська, саме такими різними методами й продавали продукцію. "Фішка" мого роботодавця в ті роки була в тому, що він зайняв нішу невеликих дистрибуторів фасованого печива, у прозорій упаковці, і люди бачили, що вони купують - і купували маленькими партіями.
Проблема була в упаковці. Велика проблема. Величезна. Ми працювали з супермаркетами, зокрема я - по кільком регіонам одночасно. Їду в Полтаву - там жаліються, що печиво цілими ящиками непридатне для продажів, бо упаковка рветься. На складі відкривають коробки, які тільки що привезли з Київа - а там все змішалося. Якісне, свіже, смачне - і ти його не покладеш на полицю магазину, бо розірвана упаковка.
Нам повертали товар десятками коробок. З Кременчука, Харкова, Полтави, Сум. Я писала безпосередньому керівнику, одному, другому. Висилала звіти. Це все повторювалося знову і знову, а водії тільки посміхалися:
- нам воно назад в Київ не потрібно. Ми вже наїлися цього печива, по дорозі гаїшникам даруємо.
- А як же виробництво? Що там кажуть?
- А нічого...
Всім було байдуже. Шалені втрачені кошти з всіх супермаркетів, по всій Україні. Це в підсумку щомісяця тони товару в нікуди. Власники цього не розуміли, а ті, кого вони найняли - їм всім було байдуже. Вони отримували заробітну плату, гроші на бензин щомісяця та дармове печиво.
Я не бачу зараз цю компанію на ринку. Ні в нашому місті, ні в сусідніх.
Я це до того, що чужі гроші зазвичай мало хто рахує. Чужі вкладення, чужі збитки. Бо воно чуже. Тобі добре - ну то й байдуже.
Чужі життя на війні, чужі незручності в окопах, залитих дощем - байдуже. Головне, що ти сам в теплому кріслі, червоному чи малиновому, з хорошою зарплатою, і у тебе беруть інтерв'ю, як у зірки - ти ж депутат.
Я згадую минулий березень, дороги на захід країни, забиті автівками вщент. В кожній машині діти, які їдуть кілька діб, і вдень, і вночі. Хтось ночував при дорозі в авто, при мінусовій погоді вночі, бо не знайшов місця, де заночувати. Бензина не вистачає, літають російські літаки над головою (Вінниця, Старокостянтинів). З їжі в Умані при дорозі - простенька ковбаса за 400 грн за кілограм. Метр їдеш - годину стоїш в черзі. Паніка страшенна. Тебе час від часу обганяють якісь кортежі, в супроводі поліції - ні, не автобуси з евакуйованими дітками. Мерседеси, тесли, фольсквагени. Депутатів, або чиновників, або дуже багатих людей нашої країни - вони їдуть по зустрічній смузі на захід чи не перші, в супроводі людей з погонами. Найбільше я їх побачила на трасі в Хмельницькій області. Бо "якщо що" - час виїхати, та можливість у них завжди є.
Бо якщо не ТИ віддаєш своє життя, не ТИ купуєш ті дрони, не ТИ готуєш їжу на фронт, не ТИ плетеш маскувальні сітки в холодних приміщеннях пустої школи, не ТИ вважаєш себе зобов'язаним... - не ти й будеш замислюватись, кому воно треба. І як це насправді дорого - віддавати своє життя за мир. Найдорожче, що в тебе є. Це я про нещасні 30 тисяч, доречі.
Тут одна справа, як ти сам відносишся до власного бізнесу - чи до власної країни, в якої біда. Друга справа - яких людей ти приводиш в свою команду, байдужих, чи ні. В одному випадку твоя фірма довго працювати не буде, бо буде збиткова з таким відношенням. В другому - твоя країна постраждає ще більше, коли твоїй команді - байдуже. І дійсно, варто вчитися не казати, що чогось немає, і щось неможливо - слід шукати шляхи, як це зробити можливим.
Часто думаю, який у нас цирк "наверху", яка там паралельна реальність, і наскільки все чесніше на нулі. Страшніше, але чесніше.
Може трохи сумбурний текст, будемо вважати, що для друзів.
