Аналіз сотень досучасних держав показує, що вони з часом ставали більш вразливими до руйнування та занепаду – і це може послужити уроком для сучасних глобальних країн.
Розквіт і падіння великих держав - історичне кліше. Ідея про те, що цивілізації, держави чи суспільства зростають і занепадають, поширена. Але чи дійсно це так?
Група археологів, істориків та дослідників теорії складних систем вирішила перевірити цю ідею. Ми провели найбільше на сьогодні дослідження, щоб з’ясувати, чи можна в масиві історичних даних помітити ознаки старіння суспільства.
Наші результати, опубліковані в Proceedings of the National Academy of Sciences, свідчать про те, що держави старіють, і з часом поступово стають більш схильними до припинення свого існування. Чи може це стати уроком для сьогодення?
Що таке смертність держав
Дати визначення цивілізації чи суспільству може бути непросто, тому ми обмежили наш аналіз досучасними "державами" - централізованими організаціями, які забезпечують виконання правил на певній території з певним населенням (подібно, наприклад, до сучасних США чи Китаю).
Ми застосували статистичний підхід до двох різних баз даних. Створили власну базу даних "смертності держав" (Moros, названу на честь грецького бога приреченості), який містить 324 держави, що існували протягом періоду понад 3000 років (з 2000 року до нашої ери до 1800 року нашої ери). Ці дані зібрали з багатьох інших баз, енциклопедій про імперії та багатьох інших джерел.
Ми також використали банк даних Sehat - найбільший у світі онлайн-депозитарій історичної інформації, який курують археологи та історики, що налічує 291 державу.
Ми використовували метод під назвою "аналіз виживання". Зібрали дані про тривалість життя цих держав і проаналізували їх. За відсутності "ефекту старіння" можна очікувати, що ймовірність припинення існування держави є однаковою у рік її створення і через 100 років.
Попереднє дослідження 42 імперій дійшло саме такого висновку. Однак під час дослідження нашого більшого набору даних ми виявили інший шаблон. В обох базах даних ризик припинення існування підвищувався протягом перших двох століть, а потім зупинявся на високому рівні.
Наші висновки перегукуються з іншим нещодавнім аналізом понад 168 історичних кризових подій. Середня тривалість життя держав у їхній кризовій базі даних становила приблизно 201 рік.
Тенденція старіння спостерігалася навіть тоді, коли ми виключили династичні держави. Династії засновані на сімейному успадкуванні влади, як правило, недовговічні, оскільки часто розпадаються через суперечки про правонаступництво або втрату влади родиною.
Наші висновки також підтверджують перспективні дослідження так званого "критичного уповільнення". Перш ніж складна система зазнає масштабних змін у структурі або "переламного моменту", вона часто починає повільніше відновлюватися після збурень. Подібним чином поводиться людський організм, що старіє: з віком на відновлення від травм він потребує більше часу.
Тепер ми маємо докази такого критичного уповільнення для двох різних історичних груп: перших землеробів неолітичної Європи та індіанців пуебло на південному заході США.
Приблизно 4000-8000 років тому землероби епохи неоліту поширилися через територію сучасної Туреччини у Європі. Згодом їхні суспільства проходили через періодичні кризи, під час яких виникали конфлікти та війни, що супроводжувалися зменшенням кількості населення та сільськогосподарських угідь і відходом від зернового землеробства.
Індіанці пуебло були землеробами, які вирощували кукурудзу, і звели найбільші неземляні будівлі на території сучасних США та Канаді до металевих каркасних хмарочосів у Чикаго в 1800-х роках.
Пуебло також пройшли кілька циклів зростання та занепаду, що завершилися кризовими подіями приблизно в 700, 890, 1145 та 1285 роках нашої ери. Під час кожної з цих подій кількість населення, врожаї кукурудзи та рівень урбанізації падали, натомість насильство зростало.
У середньому ці цикли займали два століття, що узгоджується із ширшою моделлю, яку ми виявили. І у випадку перших фермерів Європи, і в індіанців пуебло суспільства повільніше відновлювалися після потрясінь, таких як посухи, безпосередньо перед їхнім крахом.
Водночас варто враховувати певні застереження. По-перше, припинення держави має багато форм. Це може бути просто зміна панівних еліт, наприклад, внаслідок військового перевороту. Або це може бути суспільний колапс, пов’язаний із довгостроковою втратою уряду, писемності, монументальних споруд і зменшенням населення, як це сталося в мікенській Греції.
Навіть у тих державах, які зазнали повного розпаду, багато громад вижили і навіть процвітали. Також варто зазначити, що занепад держави - це не обов’язково погано. Багато досучасних суспільств були надзвичайно нерівними та експлуататорськими. Згідно з одним дослідженням, пізня Західна Римська імперія пройшла три чверті шляху до максимальної теоретично можливої нерівності у розподілі багатства (коли одна особа володіє всім надлишковим багатством).
Також слід враховувати, що наші цифри базуються на загальновизнаних датах початку та кінця існування держав у історичних та археологічних звітах. Вони часто викликають суперечки.
Наприклад, чи занепала Східна Римська імперія (Візантія) у 1453 році з падінням її столиці Константинополя, чи з пограбуванням Константинополя та поділом його територій хрестоносцями у 1204 році, чи з великомасштабною втратою території у протистоянні з ісламськими халіфатами протягом 7 століття?
Щоб вирішити цю проблему, ми використовували як найменші, так і найбільші цифри і щодо виникнення, і щодо занепаду держави.
Попри такі обмеження, це найбільше дослідження на сьогодні, і висновки щодо обидвох великих баз даних схожі. Наразі це найповніша відповідь, яка існує.
Наступні кроки полягатимуть у дослідженні факторів, що сприяють як довголіттю, так і вразливості суспільства. З часом держави можуть втрачати стійкість з низки причин.
Соціальне тертя можуть посилити, зокрема, зростання нерівності та конфлікти між елітами. Деградація довкілля може підірвати екосистеми, від яких залежать державні структури. Густота заселення міст може призводити до збільшення кількості захворювань і конфліктів.
Чи старіє наш сучасний світ?
Чи можуть моделі старіння в досучасних державах мати стосунок до сьогодення? Цілком можливо.
Наразі незрозуміло, чи вся сучасна світова система відповідає тим самим моделям, які ми виявили під час свого дослідження. Однак світ навряд чи застрахований від зростання нерівності, погіршення довкілля та конкуренції еліт – усіх тих факторів, які сприяли краху суспільств раніше в історії людства.
У всьому світі 1% найбагатших людей володіють майже половиною багатства, тоді як найбідніша половина людства володіє лише приблизно 0,75% цього багатства. Зміна клімату сьогодні є безпрецедентною та швидшою, ніж потепління, яке спричинило найгірше масове вимирання в історії планети. Шість із дев’яти ключових земних систем, на які покладається світ, потрапили до зони високого ризику. Тоді як конфлікт між економічними елітами сприяв зростанню поляризації та недовіри в багатьох країнах.
На відміну від досучасних держав, які ми вивчали, світ зараз гіперпов’язаний і глобалізований - але це привід заспокоюватися. Тоді як окрема держава, яка занепадає та припиняє існування, зазвичай не має значення для всього світу, нестабільність наддержави, такої як США, може викликати ефект доміно.
І Covid-19, і світова фінансова криза 2007-2008 років показали, як взаємозв’язок може посилити потрясіння під час кризи. Ми бачимо це в багатьох інших складних системах. Щільно взаємопов’язані екосистеми, такі як коралові рифи, краще захищаються від невеликих коливань, але більш вразливі до великих ударів.
Більшість сучасних держав помітно відрізняються від імперій минулих століть. Індустріалізоване виробництво, величезні технологічні можливості, а також професійна бюрократія та поліція, ймовірно, допомагають створити більш стабільні та стійкі держави.
Однак технології також створюють нові загрози та джерела вразливості, такі як ядерна зброя та швидке поширення патогенів. Також слід остерігатися прославлення та зміцнення авторитарних чи зловмисних режимів. Стійкість і довговічність де-факто не є позитивними.
Водночас залишається сподіватися, що розуміння історії у довгостроковій перспективі може допомогти уникнути помилок минулого.
*Люк Кемп - науковий співробітник Інституту передових досліджень Нотр-Дам і науковий співробітник Центру вивчення екзистенціального ризику Кембриджського університету. Його перша книга "Прокляття Голіафа: глибока історія суспільного колапсу та що це означає для нашого майбутнього" має вийти друком у травні 2025 року.
