Я вірю, що вони не хочуть воювати. Я просто в цьому впевнений.
Вони надивилися старої пропагандистської фашистської кінохроніки про хвацьких хлопців з рейхсверу, які з посмішками на обличчях, у повний зріст, із засуканими рукавами заходять в квітучі українські села, дарують дітям шоколадки, а дівчатам букетики польових квітів. І гостинні господині виносять їм різні там яйка, млеко...
Вони вірили в нашу гостинність, в те, що так само йтимуть нашими вулицями, й українки власноруч з чарівними посмішками виноситимуть до них пральні машини, пилососи й телевізори.
Вони вірили, що ніяких жертв не буде (ну там кількох бандерівців застрелять), а кадрові українські солдати, онуки тих, хто горів у танку біля Берліна, потиснуть їм руки й спільними зусиллями знесуть київську бендерівську владу.
Вони так в нас вірили... А ми їх віроломно зрадили, зустріли не квітами, а джавелінами, стріляли з садків і дібров, палили градами, змусили забруднити у багні новенький камуфляж, коли вони відповзали в паніці березневими ярами від нашої арти.
По-садистськи позбавили їх щастя похизуватися в парадній формі на окупованому Хрещатику. Хіба можна це нам пробачити?
І пральні машини їм довелося виносити з осель самотужки.
Й дівчата не спішили їх зустрічати, і довелося декого гвалтувати. І ніхто не виносив їм чарку на таці, і довелося власноручно грабувати й спустошувати людські погреби й холодильники. І старики дивилися похмуро, і не було іншого виходу як їх вбивати...
Вони не хотіли великої війни, і були щиро, до глибини душі ображені на українців, які не спромоглися по-братські поділитися власною землею, власними містами й селами.
Вони б охоче, без усілякого кровопролиття прийняли б усіх нас у полон, в оснащені туалетами автозаки й зручні концтабори десь на Колимі.
Їх матері й дружини благали нас у соцмережах: ну не збивайте ви своїм ПВО наші крилаті ракети, дайте їм долетіти до своїх цілей. І тоді війна швидко закінчиться. І не буде зруйнованих будинків і вбитих дітей.
Ви ж тільки послухайте, як приємно для вуха звучать ці назви: "Акація", "Піон", "Гіацинт". Це ж естетика, квітник, а не війна!
А оскільки ми не послухалися і раз-по-раззбиваємо їхні дорогезні крилаті цяцьки, значить самі й винні у тисячах убитих цивільних.
Адже неслухняних карають, чи не так? Матінка-росія сувора, але справедлива з блудними дітьми...
Ми, українці самі й розв'язали цю кровопролитну війну, не погодившись на мирну анексію. Ми! А вони, рускіє завжди були за мир у всьому світі...
Вони й зараз не хочуть воювати. Бо не дуже кортить угноювати своїми рештками українські лани. Вони б охоче повернулися додому (ну нема подарунків дружині, то нема).
Але не можуть. Бо все зайшло надто далеко. І кремлівський господар у гніві. А вони бояться його батога більше, ніж кулі від азовців.
Ненавидіти його вони не можуть ніяк бо то -гріх як каже патріарх Гундяєв, і - мислєпрєступлєніє, за яке світить - 25 років таборів, як обіцяє Слідком). Тому ненавидять нас. Як компенсацію.
Вони за мир, але не можуть не йти вбивати, і вмирати не чужині - бо це скрєпи, бо "цепкіє лапи родіни" не пускають, і вдома їх дружини чекають на похоронки й кілька тисяч щасливих рублів пособія по втраті годувальника...
Тому крехтітимуть, сопітимуть, оглядатимуться з жахом на загородзагони за спиною, але йтимуть.
Щоб новий євтушенко у своїй майбутній пісні коли-небудь написав: "спросітє ви у тєх солдат, что под бєрьозамі лєжат... і ви тогда понять должни, хотят лі рускіє войни..."
І що вони скажуть у відповідь, ті, непрохані підберезовики, піддубники, підосичники, у канавах, у мішках, невостребувані родіной через повну бєсполєзность?
І хто їх питатиме?
