Після гучного інтерв'ю одного з керівників студії «Квартал-95» Бориса Шефіра і заяви прес-служби нового президента України про те, що бізнес-партнер Володимира Зеленського висловлював виключно свою думку, відкритим залишається головне питання: а чи можна взагалі домовитися з Володимиром Путіним?
Звичайно, важливим було б, щоб на це запитання відповів сам Володимир Зеленський, щоб саме він ознайомив українську громадськість про своє подання не тільки щодо формату, але і змісту можливих домовленостей. Цього пояснення від Зеленського очікують не тільки громадяни його власної країни, а й закордонні гості Адміністрації президента України. Не випадково міністр закордонних справ Швеції Маргот Вальстрьом після зустрічі з Володимиром Зеленським заявила, що нове керівництво України «має отримати шанс надати конкретні пропозиції».
Але поки Володимир Зеленський думає про конкретизацію своїх пропозицій, давайте спробуємо подивитися на ситуацію очима самого Володимира Путіна. Чи можна з ним домовитися?
Звичайно! Ніяких особливих проблем у цьому немає. Путін завжди йде назустріч тим, хто його розуміє і хоче стати його союзником. І він готовий почати російсько-українські відносини з «чистого аркуша». Для цього просто потрібно погодитися з очевидним – з тим, що сам Путін і його соратники говорили, починаючи із 2014 року.
Потрібно визнати, що 2014 року в Україні – вибачте, «на Україні» – відбувся державний переворот, одним з наслідків якого стали виступи громадян – прихильників законної влади в Криму і на Донбасі. Жителі Криму проголосили незалежність своєї республіки, яка ухвалила рішення про приєднання до Росії. І Україна повинна визнати легітимність цього рішення і його відповідність міжнародному праву. А жителі Донбасу створили свої «народні республіки», з керівництвом яких повинен почати прямі переговори новий український президент Володимир Зеленський. А Володимир Путін готовий йому в цьому сприяти – настільки, зрозуміло, наскільки він користується авторитетом і повагою в «народних республіках». Адже це – внутрішній конфлікт. І для його ліквідації президент повинен негайно внести до парламенту закон про надання російській мові статусу державної, адже цією мовою говорить більшість жителів України і взагалі – «ми один народ». Ну і, звичайно, повинна бути забезпечена автономія Донбасу і федералізація України – тоді і ніяких конфліктів не буде. Важливо також зафіксувати позаблоковий статус України і прибрати з Конституції статтю про євроатлантичну інтеграцію – адже друзі не хочуть приєднуватися до альянсу ворогів Росії! А дбати про майбутнє України буде Організація договору про колективну безпеку, її війська навіть можуть взяти під охорону резиденцію президента – якщо націоналісти та інші «агенти державного департаменту» надумають бунтувати на Майдані. Висновки з подій 2013–2014 років зроблені: якщо в Києві будуть розквартировані «російські миротворці», ніяких проблем з легітимністю влади не буде ніколи, та й влада буде завжди одна і та ж. Як в Росії. Де стабільність, низькі тарифи і високі пенсії – хіба ж не за це голосували українці?
Ну і, звичайно, Україна повинна негайно скасувати всі санкції проти Росії і закликати до цього західні країни. Ось тоді і можна буде припинити війну. І зажити мирно і щасливо, може навіть – в одній країні.
Але поки що Володимир Зеленський зовсім не робить те, чого очікує від нього Володимир Путін. На кожній зустрічі з західними партнерами він закликає їх до збереження і посилення санкцій проти Росії. А це точно не те, що хоче чути від нового українського президента старий російський. І вже точно йому не до смаку заклики Зеленського до росіян повторити те, що сталося в Україні. Так друзі Путіна з ним і про нього не розмовляють. Так розмовляють тільки вороги. Зеленський навіть якось назвав Путіна «особистим ворогом».
А з ворогами Путін не домовляється. Саме тому ніякі домовленості із Зеленським йому не потрібні. І ніяке припинення війни в Україні, ніяке відновлення її територіальної цілісності не потрібно. А економічний успіх – просто небезпечний для його власного політичного майбутнього. Успіху Путін міг би побажати тільки країні – члену Євразійського економічного союзу. Державі, яка хоче в ЄС і вже тим більше в НАТО, він може побажати тільки краху.
Просто у нього – одні політичні інтереси, а в українського народу і його держави – інші. І ці інтереси діаметрально протилежні. Наївний той, хто цього досі не зрозумів.
