Колись дуже давно, під час Сторічної війни, в битві при Азенкурі англійські лучники напевне вперше поставили перед своїми позиціями… загострені кілки. І коли потім французька важка лицарська кіннота врешті решт прорвалась до лучників, на своєму шляху вони зустріли ти самі кілки. Вершники перелітали через своїх коней як раз під ноги розлюченим англійцям. Результат тієї битви відомий усім. Перевершуючи в рази англійців, французи були розбиті вщент. Обрання Генріхом V правильного місця для бою, інженерне забезпечення своїх позицій і «лонг боу», тобто довгий англійський лук, зробили свою справу!
Вибачте за довгий екскурс в історію. Але, зокрема приклад Азенкура, зайвий раз натякає, що не завжди велика (а в тій битві була у французів була велика) чисельна перевага в кількості військ має переважаючий фактор.
Що бачу я на тому клаптику фронту, де працюють мої «кошенята». Чи багато під@рів? Так! Ми їх навіть називаємо по різному.
«Під@ри» - піхота. Вони пересуваються на броні або малими групами. Накопичуються. Зустрічаються із нашими дронами та піхотою і потім починають все спочатку.
«Бомжі» - це «під@ри», яких колись десантували з броні в посадці і… кинули. Часто вони вештаються вулицею розбитого війною села, аби знайти щось поїсти. Часто їжу не знаходять, а знаходять дрони.
«Верблюди». Це під@ри, які носять на собі вантаж. В сутінках, вдень, вночі. Без зброї. За плечима лише великий наплічник. Приніс на визначену локацію, скинув, повертається назад…
Скільки би їх сьогодні не заспокоїли, завтра зʼявляються нові. І що тоді робити в цій ситуації, а також в умовах несприятливих погодних умов, коли дрони не літають, а от весь цей непотріб про який я казав вище, ходять, повзають, їздять? Правильно! Мінування! Масове мінування шляхів висування та пересування ворога. Як реальних так і вірогідних. І вже тоді не зовсім важливо скільки їх там десь накопичились і почали рух, якщо ти (а значить і піхота в окопах) точно знає, що попереду все тричі заміновано. Нехай ходять або їздять. Дрони та арта допоможуть якщо що. Але на жаль, усі ці питання цілком лежать на плечах підрозділів безпілотних систем. Я жодного разу не отримав боєприпас для дистанційного мінування до якого не треба прикручувати, примотувати, прикріплювати щось, що перетворить це на реальну небезпеку для окупантів. Це не значить, що хлопці не мудрують, роблячи з цього, цього, цього і батарейки «сюрприз» для ворога! Але все це кружок «очумілі ручки», не більше…
«Де в цілому питання держава?», спитаєте ви, друзі? На це просте питання я досі не можу знайти відповідь. Дійсно! Як не намагався. Бо забезпечивши підрозділі в необхідній кількості засобами та боєприпасами дистанційного мінування, можна малими силами стримувати ворога, який в декілька разів більший за тебе в кількості особового складу. Мало набудувати оборонних споруд, треба ще забезпечити їх прикриття тобто оборону. Це так просто і в той же час для когось неймовірно складно…
Ворог веде війну проти нас. Він чудово знає, що буде робити сьогодні, завтра, післязавтра… А ми? Чи розуміємо ми свій маневр на наступний навіть не місяць… тиждень? Питання риторичне.
