У міру зростання очікувань щодо перспективи нових мирних переговорів у 2025 році про припинення війни Росії проти України знову виникла думка про можливу фінляндізацію України. Фінські чиновники поспішно відкинули такі пропозиції, попередивши, що нав’язування Україні нейтралітету «не призведе до мирного вирішення кризи з Росією».
Скептичні настрої в Гельсінкі зрозумілі. Хоча є деякі поверхневі подібності між становищем, у якому зараз перебуває Україна, та скрутним становищем Фінляндії під час холодної війни, будь-яка спроба наслідувати політику фінляндізації попередньої епохи була б катастрофічною для України.
Незважаючи на те, що більшу частину останніх двадцяти років після Помаранчевої революції 2004 року Україна витратила на євроатлантичну інтеграцію, Україну все ще часто невірно зображують як країну, що займає геополітичну буферну зону між Сходом і Заходом. Це знайоме фінам, чия власна країна була приречена на подібну геополітичну підвішеність під час холодної війни.
Фінляндія успішно захистила свій суверенітет під час Другої світової війни і не була змушена стати радянською республікою. Однак за цим послідував Договір про дружбу між Фінляндією та СРСР 1948 року, який заклав основу для того, що згодом стало відомим як фінляндізація.
Понад чотири десятиліття фінляндізація служила стратегією виживання для незалежності Фінляндії. На практиці це означало добровільне врахування інтересів сусіднього Радянського Союзу як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Такий підхід дозволив фінам уникнути досвіду Угорщини в 1956 році і Чехословаччини в 1968 році, але витрати були значними. Дійсно, фінляндизація вийшла далеко за межі простого нейтралітету і негативно впливала на Фінляндію майже півстоліття.
Післявоєнний договір, який став основою для фінляндізації, передбачав, що фінська оборонна політика має бути зосереджена виключно на захисті країни від можливого нападу із заходу, незважаючи на те, що нове радянське вторгнення зі сходу було очевидно набагато більш імовірним. У результаті фінським чиновникам довелося бути надзвичайно обережними, вирішуючи питання безпеки східного кордону країни.
Фінляндія також була де-факто зобов’язана отримати згоду Москви, перш ніж починати будь-які спроби посилити політичну чи економічну співпрацю із Заходом. Це завадило Гельсінкі брати участь у початкових етапах євроінтеграції. Натомість Фінляндія була обмежена членством у Європейській асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). Кремль вважав це достатньо аполітичним, доки це не порушувало так званої «східної торгівлі» з СРСР.
Усередині країни фінляндізація означала ряд обмежень і компромісів щодо основних демократичних стандартів. Щоб уникнути будь-якої відкритої критики СРСР, у фінських ЗМІ та інформаційному просторі була запроваджена самоцензура. Фіни також прийняли більше двох десятиліть без будь-яких змін у керівництві країни, оскільки фінського президента Урхо Кекконена вважали незамінною фігурою для збереження хороших відносин з Москвою. У світлі цих реалій легко зрозуміти, чому багато фінів сприймають термін «фінляндизація» як принизливий, який сприймає його як нагадування про епоху, яку згадують із гіркотою.
Існують також вагомі географічні причини, чому фінляндізація не підходить для сучасного українського контексту. Статус Фінляндії під час холодної війни був переплетений із ширшим кліматом безпеки в скандинавському регіоні. Сусідня Швеція залишалася нейтральною частково через «фінське питання», а Стокгольм був стурбований тим, що приєднання до НАТО поставить їхніх фінських сусідів під загрозу як єдину буферну державу. Це потенційно могло створити умови для того, щоб Радянський Союз здійснив ще одну спробу окупації Фінляндії.
До кінця епохи холодної війни шведська політика нейтралітету та самовстановлені Норвегією обмеження на присутність військ НАТО чи ядерної зброї на своїй території були безпосередньо пов’язані з долею Фінляндії. Цей скандинавський акт балансування створив середовище, в якому СРСР мав стимул підтримувати статус-кво, а не ризикувати ескалацією регіональної напруженості в разі посилення тиску на Фінляндію. Цей дуже специфічний збіг обставин не стосується України. Натомість примусовий нейтралітет зробить Україну дуже вразливою для подальшої російської агресії.
Фінляндизація України не гарантувала б виживання України, оскільки вона колись захищала незалежність Фінляндії. Від сучасної України не можна очікувати будь-яких обмежень щодо її здатності охороняти свої кордони, створювати союзи чи захищатися від російської агресії. Подібним чином будь-яка спроба нав’язати внутрішньополітичні компроміси, які були частиною фінської моделі часів холодної війни, може виявитися фатальною для демократії та європейських прагнень України.
Кожен, хто щиро зацікавлений у пошуку правильної формули для України, повинен зазирнути за межі періоду холодної війни та зосередитися замість цього на досвіді Фінляндії з 1991 року. Протягом останніх трьох десятиліть інтеграція Фінляндії в західний світ продемонструвала, що геополітичне сприйняття може змінюватися з часом. Фінляндія переконливо довела, що сама по собі географія не визначає долю країни.
Зараз Фінляндія приєдналася до Європейського Союзу та НАТО і міцно закріпилася в основних інституціях євроатлантичної спільноти. Це та фінська модель, яка могла б реально працювати для післявоєнної України. Як прокоментував у листопаді прем’єр-міністр Фінляндії Петтері Орпо, «Фінляндія є членом НАТО та ЄС. Ми підтримуємо Україну в боротьбі з російською агресією. Це та модель, за яку борються українці».
Мінна Оландер, науковий співробітник Фінського інституту міжнародних відносин.
