Днями я познайомилася з 20-річною Тією, торік вона втекла з Макіївки після 9 років життя в окупації. І чим більше я її слухала, тим більше розуміла - ми програємо битву за людей - росії і не тільки їй.
Я часто думаю про те як ми будемо повертати в Україну переселенців. За кордоном лишається велика кількість освічених, талановитих людей, які чим далі, тим менше хочуть додому, вони втрачають зв'язки з Україною. Студенти-хлопці взагалі не приїжджають додому, бо назад на навчання їх просто не випустять. Це окрема тема, я про це ще напишу. А закордон робить все, щоб такі дорослі й діти - з освітою, знаннями іноземних мов залишились у них.
Так от з жителями окупованих територій ситуація ще гірша. Інколи у тамтешніх дітей просто немає іншого вибору як брати клятий російський паспорт, вступати до російських вишів і зв'язувати своє життя з країною-агресором.
Далі Тія, пряма мова:
«На той момент мені було 9 років, я не можу сказати, що я зрозуміла що відбувається. Єдине, що мене тоді турбувало - чи дозволять мені взяти додому ще одного кота, чи відпустять погуляти надворі з дівчатами. Плюс мої батьки - у них були свої погляди на ситуацію, на початку вони дуже урочисто сприйняли вхід російських військ в місто».
«Вам кажуть: «Сейчас мы вас подготовим к нормальной учебной программе, как у россиян». Нам змінили мову навчання, залишився факультатив української, якщо я не помиляюсь, до 2021-го року чи до 2022-го. Це було по 30 хвилин на тиждень: один тиждень мова, наступний – література. Але педагоги не були в цьому зацікавлені, доволі часто цей предмет використовували, щоб провести якісь борги з інших предметів або просто якусь класну годину».
«Воду, якщо й подавали, то це брудна вода раз на три дні по 2-3 години ввечері. І це протягом двох років, і наразі продовжується попри всі обіцянки окупаційної влади провести туди водопровід з Ростова. Це на території всієї області, яка була окупована з 2014-го року. Люди рятуються тільки власними колодязями. А взимку, якщо це якась багатоповерхівка – це божевілля, бо до тебе може не дійти напор на 8 або 9 поверх - вода може замерзнути. І коли у 2023 році був «референдум о присоединении к территории России», людям вже було глибоко начхати на «ДНР», їх цікавили лиш обіцянки, що росіяни проведуть їм воду».
«У мене просто очі не відривались від Радіо Свобода білоруської філії, мене так зачепило, я не відлипала від протестів, напевно, тиждень і в мене десь на підкорці мозку було, що подібне було і в Україні. Потім, коли я вже навчалася на факультеті філології в донецькому університеті, одногрупниці спілкувалися про те, що «сейчас Херсон освободят, там платят нормальные деньги, и если мы возьмем новые учебные материалы, которые нам привезли, мы поедем туда и будем преподавать неблагодарным детям русский язык» і ти думаєш все, достатньо, я більше не можу тут знаходитися, бо це вже не російська філологія, це підготовчі курси російськомовного десанту в Херсон».
«Мені допомогли волонтери. Я їхала до Ростова, потім через Воронеж, Бєлгород і потім через єдиний гуманітарний перехід (ред. - в Сумській області), який залишився і зараз функціонує за підтримки волонтерських організацій і Міністерства з питань реінтеграції. Ми (ред. - Тія з котом Віски) їхали декілька днів, йшли пішки 3 км полями з граншлаком і мінами по двох боках, розкиданими речами. Люди кидали все, бо дуже важкий шлях, там були російські паспорти, гроші, рублі, дитяче харчування, одяг, альбоми, книжки. І я пам’ятаю, як хлопчик дев'яти років повернувся за мною. Він попросив у мами дозволу, вони, здається, з Мелітополя, і він повернувся за мною на цей шлях, щоб допомогти мені нести кота. Я тоді готова була розридатися».
«Коли почався наступ на Вовчанськ – це, напевно, був найбільший страх аби не окупували. Я ж розуміла, що я з Харкова нікуди не можу виїхати, без паспорта я навіть квиток на Укрзалізниці не візьму. І коли люди почали виїжджати, я розуміла: так я в Харкові, головне не опинитися в новій ізоляції від світу, не опинитися в «новому Донецьку», бо, напевно, другу (ред. – окупацію) я б не пережила морально, і я наговорила достатньо, і залишила достатньо слідів в інтернеті, щоб не пережити її фізично».
«Тут, у Харкові, я відчула реальність війни, це стало відчутно через бойові дії. Але при цьому так мало військових на вулицях в порівнянні з окупацією. Я звикла, що вони буквально на кожному кроці, а тут військові, якщо ти їх і бачиш, або відпочивають або займаються власними справами. Це не військові, які патрулюють місто - нічого подібного, це навіть не ті військові, які можуть до тебе докопатися за щось. А там на вулицях постійно військові, вони зазвичай неадекватні».
«Моя родина наполегливо пропонувала мені отримати російський паспорт, я упиралась як могла і я досиділа до моменту, коли це потрібно було робити. Але я розуміла, якщо я зараз виїду без українського паспорта, але з паспортом Росії, то мене взагалі не зрозуміють. А з паспортом "ДНР" у мене є ще шанси порозмовляти. В мене був "паспорт ДНР", бо без нього неможливо ні в лікарню сходити, ні у виш вступити. Його забрали на кордоні. І тепер, якщо в тебе немає свідків, то процедура (ред. – отримання українського паспорта) дуже сильно ускладнюється. Єдиний твій шанс отримати документи через суд».
«Тобі умовно років 23-25, ти 10 років знаходився в іншому політкліматі, з іншими людьми спілкувався і всі люди, які мали якісь проукраїнські погляди, з якими у тебе має бути тривале знайомство, щоб вони підтвердили твою особу і валідні, бажано нові українські документи - вони знаходяться на підконтрольних територіях. І в тебе немає з ними зв'язку, за 10 років зв'язки з підконтрольними територіями атрофуються і їх відновити майже неможливо. І якщо ти їх відновлюєш, то ти намагаєшся людям довести що ні, чуваки, зупиніться, я не сепар, в мене все нормально, просто так сталося, що я не виїхала».
(Фото - надала Тія Бичхіджи. Стаття в коментах. Якщо ви хочете і маєте можливість допомогти Тії - зв'яжіться зі мною)