"О, людей нових багато прийшло. Але вони не те, щоб дуже нові", – сміючись, розмірковує співрозмовник "Української правди" з команди Володимира Зеленського про оновлення команди Офісу президента.
Так починається свіжий аналітичний матеріал на сайті УП.
Цікавий початок! Хочеться швидше дізнатися, хто ж той співрозмовник. Але — ні. Це редакційна таємниця. Далі в тому ж дусі.
“Після публікацій у медіа Ростислава перестали сприймати міжнародні партнери. Просто відмовлялись із ним працювати.", – пояснював один зі співрозмовників УП на Банковій.
"Ірі віддали всі "токсичні" теми... Там яке рішення не прийми – отримаєш тільки хейт. " – розповідає один зі співрозмовників УП у владі.
"...Вони все більше схожі на таких китайських бовванців, які вміють тільки кивати головою. ", – скаржиться в розмові з УП один із давніх членів президентської команди.
Я не торкатимуся змісту публікації, я лише про форму . Мене цікавить, навіщо всі ці анонімні висловлювання брати в лапки?
За свої довгі роки журналістської практики я звик до певних стандартів, коли пряме цитування (в лапках) потрібне як документальне підтвердження слів журналіста.
А для цього має бути дві умови — у цитати повинне бути авторство, і журналіст має докази, що саме ця особа сказала чи написала узяті в лапки слова (відео чи аудіозапис, опублікований текст за підписом цієї особи, інтерв’ю в ЗМІ, чи пост на авторизованій сторінці в соцмережах).
Який сенс брати в лапки “цитати”, якщо промовець — анонім, або джерело необмежено узагальнюється? Наприклад так: “розповідають у команді Зеленського”. Хто й кому розповідає? Хто й яким чином зафіксував дослівно цю розповідь (а цитата — це дослівний виклад сказаного)? Це, вважають журналісти, не ваша справа.
“Хай чабан, -усі гукнули, - за отамана буде!” Хто саме гукнув? Усі гукнули. Хором.
У мене є кілька запитань до журналістів, які користуються цим прийомом.
Яким чином вони так дослівно зафіксували висловлювання свого співрозмовника? У них така ідеальна пам’ять? Чи є аудіозапис, який за необхідності можна пред’явити на вимогу суду? А якщо є такий аудіозапис, то чи із згоди автора цитати він був зроблений? Якщо із згоди, і він готовий повторити її на суді, то чому процитована персона шифрується?
Чи може це той випадок, коли людині сказали, що розмова буде “офрек”, а насправді тишком-нишком її записали?
А ось іще приклад.
Кілька місяців тому на ресурсі “Громадське” вийшло певне “розслідування”. Ось характерні “цитати” неназваної особи, на яких це розслідування грунтується.
« (Такий- то) — не обдарований інтелектом покидьок, що дорвався до швидких неофіційних грошей...», « Цей чорт точно не діє один», «З певністю можу сказати, що цей ідіот...», «Для розуміння тих, з ким це опудало спілкується...» «Існує лише півметровий імбецил, якого згодом або вкоротять ще більше через зламані ноги, або він зіллє всіх...» і т.п.
ЗМІ зацитувало якогось неназваного політика, і може, ця розмова справді відбулася. Але навіщо повторювати образи “аноніма”, на адресу людини, прізвище, ім’я і рід занять якої прямо названі? Навіщо повторювати оте хамське - “покидьок”,”опудало”, “імбецил”? Що нового додають вони до розслідування?
Чи не є справжньою метою публікації принизити певну людину, сховавшись за спину незнайомця — ми, мовляв, лише ретранслюємо думку інших?
Я не проти анонімних інсайдів у роботі ЗМІ, особливо, якщо вони можуть дати цінну інформацію і журналіст застеріг, що вона неофіційна, а отже може бути неправдивою.
Але ж тут ідеться не про інформацію. а про оціночні судження. Які без уточнення, кому саме вони належать, мають нуль ціни.
Є тільки дві вагомих причини цитувати пряму мову невідомої людини в журналістських публікаціях.
1. Для імітації доказовості, документальності . Бо ж лапки покликані нас переконати, що все, що міститься в них — є доведеною правдою.
2. Для створення певного емоційного тла, щоб слова-кілери і зухвалі оцінки перекрили брак промовистого фактажу.
Не моя справа повчати сучасні медіа, як їм улещувати свою аудиторію.
Але читачам можу порадити: побачили в тексті залапковані цитати від якогось аноніма — краще не вірте їм.