«В Петрополі прозорому помремо, там, де царює вічна Прозерпіна» – писав 25-річний Осип Мандельштам приблизно за рік до краху звичного йому світу. Знаменитий російський поет виявився поганим пророком – він помер у бруді та холоді сталінського барака. Натомість у бразильському Петрополісі за кілька років після загибелі Мандельштама звів рахунки з життям не менш проникливий та інтелектуальний майстер, великий Стефан Цвейг, 140-річчя від дня народження якого ми відзначаємо сьогодні.
Самогубство 60-річного Цвейга та його 30-річної дружини – тема сотень досліджень, дисертацій, есе, фільмів і просто спроб зрозуміти письменника, чиє життя у роки Другої світової війни склалося набагато краще, ніж життя мільйонів його співвітчизників, які стали жертвами Голокосту, гинули у газових камерах концтаборів, під бомбардуваннями та на полях битв. Цвейгу вдалося перебратися до Бразилії, яку він оцінив і полюбив – і мав у цій країні велику повагу. Він був закоханий у прекрасну жінку. Він продовжував напружено працювати і написав у Петрополісі кілька чудових творів – його есе про Монтеня та шахову гру досі є зразками літературного аналізу. Більше того, у португаломовній країні Цвейг перебував у німецькому мовному середовищі. Петрополіс був німецьким передмістям Ріо, тут жили його читачі та шанувальники, для багатьох із них Цвейг був справжнім кумиром. Крім того, він не помилявся щодо того, скільки років ще триватиме війна і як довго існуватиме «тисячолітній рейх», який поглинув його рідну Австрію. В одному з листів того періоду він дає практично точний прогноз – чотири роки (лист написано 1941-го). Чому ж він вирішив піти?
Він був біженцем, і це його ранило. Не просто емігрантом і тим більш не туристом – він і так до своєї втечі з Австрії чимало подорожував світом. Він був біженцем. Він не виїхав, а втік зі своєї країни. Те, що йому вдалося зберегти відносний життєвий добробут на іншому кінці світу, його не заспокоювало. До того ж, він бачив інших біженців, своїх співвітчизників або нещодавніх жителів Німеччини, Польщі, Румунії, Угорщини. Всі ці люди разом із сім'ями бігли, куди очі дивляться, готові були повірити будь-якій, навіть найнездійсненнішій пропозиції, віддати будь-які заощадження – тільки щоб вибратися. Він яскраво описує картину цієї катастрофи – переповнене біженцями туристичне бюро у британській столиці, люди, дозвіл на перебування яких у Лондоні завершується – і треба бігти далі, бо ж дороги назад немає. Цвейг, який одним із перших мріяв про єдину та гуманну Європу, страждав через приниження та безвихідь Екзодусу цих людей – і через своє власне приниження. Зрештою, він просто не зміг із цим жити.
Обидва ми – і Стефан Цвейг, і я – належимо до народу біженців, що саме з цієї причини так загострено сприймав крах звичного укладу і відсутність свого власного даху над головою. Але мова не тільки про нас. Ще кілька десятиліть тому біженцями були буквально всі європейці. Після Другої світової війни одні люди заміняли інших на просторах Європи – і кілька разів. Втеча – це було такою ж суттю війни, як бомбардування, обстріли та табори. Коли здалося, що все вже позаду, люди почали тікати знову – з комуністичного жаху, потім – від етнічних чисток у колишній Югославії, потім – від війни на Донбасі. Завжди бігли різні люди – професори, роботяги та бандити, але ті, до кого вони бігли, звичайно ж, насамперед помічали бандитів, так влаштований світ.
Сьогодні, коли російські та білоруські «туристичні бюро» заманюють нещасних людей ближче до кордонів Євросоюзу – і багатьма європейцями вони сприймаються не як люди, а як інструменти гібридної війни двох підстаркуватих диктаторів, – я часто думаю про Цвейга та Петрополіс. Що Цвейг, звичайно, відчув би це горе і цю моральну катастрофу більш точно, ніж я, й описав би все це талановитіше за мене.
Що він би знову помер.
