Воєнний стан вводитися лише після російського вторгнення, о 5:30 24 лютого 22 року. Пізно. Може тому, що міністр оборони за кілька днів до цього переконував про «недоречність розмови нападу Росії на Україну завтра-післязавтра». Його навіть не збентежило засідання російського Радбезу, де Путін, по суті, оголосив війну Україні.
Зеленський не зміг навіть в останні дні повірити у війну і закликати ЗСУ та націю до оборони: «Ми віддані політико-дипломатичному врегулюванню і не піддаємося на будь-які провокації. Потрібно розрізняти провокації та наступ військ агресора… але зараз немає жодних причин для хаотичних дій. Ми на своїй землі. Ми нічого і нікого не боїмося…».
Він, як актор демонстрував сценічну впевненість, хоч у глядацькому залі вже розпалювалася пожежа. Як президент, він не знав, що робити. Його несистемна команда виробляла адреналін, але не єдино можливі рішення мобілізації всіх реальних і нереальних ресурсів для оборони.
Лише 24-25 лютого в Києві роздали населенню для відсічі 18 тисяч автоматів та боєкомплектів до них.
Третій етап Зеленський феєрично виграв. Він обʼєднав Захід в потужну антикремлівську коаліцію з 50 країн, яка діє як частина оборонної стратегії України й донині. Переконав західних лідерів взяти на себе відповідальність за війну в Україні, яка реально стримує Путіна від її розширення на європейський континент.
По суті це перетворило російсько-українську війну у практично глобальне зіткнення країн західної демократії і їх союзників на чолі з США проти Вісі зла з Росією, Північною Кореєю, Іраном під геополітичною парасолею Китаю.
Найбільшим успіхом Володимира Зеленського стали дружні стосунки, партнерство і взаємність з президентом Джо Байденом. Останній перетворив свою каденцію в місію воєнно-економічної підтримки України, виступаючи як потужний локомотив українського інтересу, не даючи можливостей союзникам втекти в нейтралітет.
Україна була за крок до перемоги. Восени 22 російські війська панічно відступали, але Верховний головнокомандувач і Генштаб тоді не змогли розгорнути й завершити цей успіх, відтіснивши Путіна хоча б на довоєнну лінію.
У 23 році здавалося б добре підготовлений контрнаступ, який мав розрізати російський фронт по вісі аж до Азовського моря, неочікувано провалився. Всі були впевнені в перемозі й хотіли тільки її.
Залужний побачив ознаки іншої війни – затяжної, з чисельними тупиками, на виснаження. Тривалої, в якій перемагає мудрість, холоднокровність, терпіння, ресурси й здатність до швидких оперативно-тактичних операцій та вміння вести маневрову війну нової якості.
Тисячами порізів знекровити віддалену від основних ресурсів російську воєнну машину, ослабити, виснажити її до неспроможності наступати та тривало оборонятися.
В цей час президент Зеленський відчув себе, можливо й справедливо, лідером з новими якостями, готовим вести власну глобальну гру. Заграти в пастку Путіна Глобальним самітом миру за участі переважної більшості цивілізації.
З іншого боку, наступати, перемагати, знищуючи живу силу і матеріальні ресурси війни Росії.
Але всю відповідальність за перемогу перекласти на союзників. В основному на США. В обмін на ефемерні поклали рідкоземельних матеріалів, більшість з яких захоплено або під загрозою захоплення Росією і готовністю ЗСУ захищати Європу натомість американських військових.
І перший, і другий план були відірвані від реальності. Але їх оригінальність, ексклюзивність, імпозантність створили ореол у команди президента і суспільства в якомусь правильному курсі стратегії війни.
Можливо це була гра, блеф лише налякати Путіна і змусити його піти на реальні переговори. Це була спроба тиску на запеклого, самовпевненого і надзвичайно досвідченого авантюриста.
Він не збирався реагувати на подібні театралізовані ескапади, володіючи найбільшим арсеналом зброї у світі. Стратегія протидії цьому визначальному фактору розвитку війни в Україні так і не була ініційована, розроблена і застосована. В найбільш сприятливих умовах часу Джо Байдена.
