10 квітня 1957 року колишній комуністичний партизан і колишній сербський четник Благо Йовович разом із товаришем Міло Кривокапічем чекав на колишнього главу «Незалежної держави Хорватія» Анте Павелича біля будинку «поглавніка» у Буенос-Айресі. Творець фашистської Хорватії, якого звинувачували в організації Голокосту на території країни та масових репресіях щодо сербів і представників інших національних меншин, проживав у аргентинській столиці, не ховаючись, і був улюбленцем і радником шаленої шанувальниці диктаторів Евіти Перон (у реальному житті, не мюзиклі, Евіта була справжнім чудовиськом) та її чоловіка, президента генерала Хуана Перона, який охоче надавав притулок колишнім нацистам. Йовович полював на Павелича давно, хотів йому помститися, співпрацював із єврейськими організаціями, що також вистежували Павелича. Власне заради цього замаху він і перебрався до Аргентини.
Але вбити «поглавніка» йому того дня не вдалося. Павелич був тяжко поранений. Помре він лише за два роки, вже у Мадриді – де йому надав притулок інший диктатор, Франсіско Франко, – чи то від наслідків замаху, чи то від загострення хронічного діабету.
Про те, хто влаштував замах на Павелича, аргентинські спецслужби так і не дізналися – до того ж колишній диктатор Хорватії мав надто багато ворогів. Сам Павелич вважав, що його намагаються вбити спецслужби соціалістичної Югославії – маршал Йосип Броз Тіто нерідко доручав своїм «чекістам» розправитися з політичними ворогами. Але на момент замаху Павелич втратив авторитет навіть у колах прихильників «усташського» руху, а ліберальна хорватська еміграція його просто ненавиділа – бо правління «поглавніка» компрометувало саму ідею незалежної Хорватії й надавало зайвих козирів комуністу Тіто та його соратникам. Ні, у Павелича можна було стріляти лише з помсти.
Втім, Йовович слави не прагнув. Після замаху на Павелича він мирно мешкав у Аргентині ще 42 роки. Лише 1999 року він уперше приїхав на батьківщину до Чорногорії та відвідав знаменитий монастир в Острозі. Після зустрічі з чорногорським митрополитом Сербської церкви Амфілохієм Йовович і повідомив, що він – той самий чоловік, який стріляв у Павелича. Через кілька місяців після повернення з першої та останньої поїздки додому Йовович помер у Аргентині. Торік у Белграді вирішили увічнити його пам'ять та назвати його ім'ям одну з вулиць сербської столиці. Це рішення викликало жваву дискусію. Відомий історик Дубравка Стоянович, підтримана багатьма журналістами та громадськими діячами, заявила, що «найменування вулиці ім'ям Благо Йововича означає, що Белград прославляє кровну помсту, вбивць і головорізів». Історик Чедомир Антик відповів на цю заяву, що «поки не засуджено викрадення Ейхмана та вбивства різних нацистських убивць, Йовович також не повинен бути засуджений». Словом, ціле світоглядне зіткнення!
Але це – у Сербії. А у Хорватії, де не припиняються дослідження історичної ролі Павелича та створеної ним за допомогою гітлерівців «Незалежної держави Хорватії», Йовович нікого особливо не цікавить. Він – просто людина, яка, за його словами, намагалася вбити «поглавніка». І все тут. Для хорватів важливіший – хай навіть із відверто негативною конотацією – Павелич, ніж його вбивця.
І це відрізняє хорватське світосприйняття від українського, що ще раз довела історія з можливим перепохованням праху радянського диверсанта Миколи Кузнєцова, котрий, звичайно ж, не дуже має нас цікавити. Кузнєцов – типова постать радянського, а зараз неорадянського путінського пантеону, одна з деталей, з яких складається огидний міф «побєдобєсія», що підміняє росіянам справжню історію Другої світової війни з її помилками, злочинами та результатами. І, звісно, його прах, як і прах похованого у Києві радянського генерала Миколи Ватутіна, має спочивати у російській землі. Литовці вже кілька десятиліть тому перенесли з центральної площі Вільнюса прах похованого там ще 1945 року генерала армії Івана Черняховського (між іншим, етнічного українця). Черняховського поховано тепер на Новодівичому цвинтарі у Москві, і це не викликає жодних негативних емоцій: могила генерала армії і двічі героя Радянського Союзу перебуває серед могил відомих воєначальників Другої світової. Хто сьогодні у Вільнюсі пам'ятає, де була площа Черняховського?
А ми досі або тримаємося за російські та радянські міфи, або живемо у світі їх заперечення. Нас досі куди меншою мірою цікавлять власні герої, ніж їхні вбивці. Саме тому величезна країна, яка мала б за ці десятиліття навчитися жити власним життям та власною пам'яттю, все ще залишається цвинтарем чужих героїв та чужих ідей.
