Хочеться щось написати і не впасти в пафос. Тому пишу максимально просто.
1991 р. Усвідомивши, що саме це - наш національний прапор я вішаю значок з ним на піджак і на светр. У спину мені бухтять, але не більше - совок розсипається як будинок з піска.
2004 р. Я вперше усвідомлюю, що можливий відкат назад, після якого синьо-жовтий прапор може перестати бути нашим. Як показали подальші події і сам факт ростовського бігунця - усвідомлення було небезпідставне. Саме тому я почухрав на Майдан.
2014 р. Я не усвідомлюю - я бачу, що перспектива втрати всього аж до власного прапора - реальність. Результат - я у волонтерів, і я у добробаті.
Чому? Бо це - природно. Це так само природна, як їсти, пити і кохатися. Я - українець. Моя батьківщина - Україна. Мій прапор - синьо-жовтий.
І нас таких - багато мільйонів.
Це - основне. А все решта - теми для роздумів, і теми не варті роздумів.
З Днем прапора, читачі!
