Попри професійний оптимізм, який він звик випромінювати навіть у безвихідних ситуаціях, нині український очільник має справу з екзистенційною дилемою (ні-ні, це слово – аж ніяк не гіпербола).
Дилем, власне кажучи, кілька. Одна вагітна іншою. І вибір — що не день то фатальніше нависає над Зеленським та його "5-6 менеджерами" (послуговуватимуся саме таким визначенням владної команди, бо ж президент сам на цьому наголошував).
Перша: продовжувати війну так, як це триває і нині, виснажуючи ресурс країни, втрачаючи життя найкращих, вимотуючи тих, хто ось уже два роки незмінно "на передку", чи шукати дипломатичне рішення?
Усім, здається, зрозуміло, що без західної допомоги (а з нею зволікають, причому, як мені видається, не тільки через внутрішньополітичні проблеми у партнерів, але про це далі), без ефективних механізмів мобілізації (а вони неможливі, допоки провладні парламентарі, — здебільшого з електоральних міркувань, — накидають тисячі поправок до закону), без реанімації оборонно-промислового комплексу, справа ця марна.
Щодо дипломатичного рішення, тобто
фактичного заморожування конфлікту, бо інакше воно й не виглядає реальним. Тобто звичний для українців стан 2014-22 років "Ні війни, ні миру" з акцентом на очікування нової
війни.
Як на мене, до цього схиляють Банкову та її господаря партнери з антипутінської коаліції (оце власне ще один аспект зволікання з допомогою, про яку я почав вище). Для них такий варіант потрібен з кількох причин, серед них і політичні. Для Байдена, до прикладу, замороження конфлікту дало б маневр у виборчих колізіях, вибило б з рук опонента козир "ймовірного миротворця". Що таке бажання є, — свідчить бодай вчорашній казус з намаганням всадити поруч Олену Зеленську та Юлію Навальну...
Для європейських лідерів – по-різному. Хто скористався б перервою для нарощування власних оборонних потуг, хто спробував би поторгуватися з Путіним, хто б використав перемир’я для ризикованих, однак ефективних інвестицій в Україну під виглядом відбудови.
Погляньмо, як активізувалися професійні миротворці в російсько-українській війні – Китай та Туреччина. Як представник Пекіна тихцем реанімує тамтешню "формулу миру", відвідуючи Москву. Лі Хуей аж ніяк не переймається позиціями Заходу чи Києва, разом з Лавровим вони наполягають на "активній участі Москви" серед "гарантів" ще не народженої перемовної платформи. Певна річ, мати вовка гарантом, — ще той треш.
Стамбул діє жорсткіше: він тисне на Росію урізанням економічної співпраці, мовляв, або перемир’я, або блокада (як того вимагають західні санкції).
Але чи погодяться на "заморожування" самі українці?
Якщо повернутися до дилем Зеленського, то, виглядає, що ні. У всякому випадку, понад 70 відсотків заявили під час недавнього опитування, що готові чинити спротив стільки, скільки треба для перемоги. Врахувавши рейтингозалежність президента, можемо зрозуміти дискомфорт його ситуації.
Зеленський не може запропонувати співвітчизникам нічого, окрім розмитих формулювань його "формули миру" і ще сумнівніших гарантій безпеки, що його
посланці підписують з різними країнами ледь не щотижня.
Та й чи зацікавлений президент у "перемир’ї", навіть якби умови цього документа будуватися виключно на українській позиції? Гадаю, що ні. Бо одна справа переконати суспільство у неможливості будь-яких виборів під час воєнного стану, тицяти у кожного, хто має іншу думку, — мовляв, дивіться, агент Кремля. Інша справа — після скасування воєнного стану вийти на негайні вибори у незручній позиції людини, яка обіцяла шашлики у Криму, а натомість уклала непевний мир…
Не думаю, що Зеленський є настільки наївною людиною, аби легковажно вважати, що зуміє пропетляти поміж крапельок дощу та уникнути бодай політичної відповідальності за всі його владні косяки…
Унаслідок вщент проваленої комунікації з суспільством як спільнотою дорослих людей, після спроб загнати у стійло інакодумців, "подоїти" бізнес, урешті, — після дефектного "перезавантаження" управлінських центрів, яке завершилося відставками бойових генералів і не пішло далі, — сподіватися на довіру і розуміння дуже важко. Можна було б говорити про поділ відповідальності шляхом формування уряду національного порятунку, але, скажіть мені, хто з опозиції ладен покласти власне реноме та політичне майбутнє у ситуації повної непевності? Хто готовий стати цапом-відбувайлом у президента, який тепер розкидається карт-бланшем, забувши про попередні практики контролю над усім та усіма?
Легше списати усе на російську ІПСО, на якийсь ефемерний Майдан-3, оголосити незгодних
"ворогами народу", легше стати Росією, аніж здолати її… Легше шукати причин там, де їх не існує, або ж вони були успішно створені твоєю ж командою і видавалися за
героїчні успіхи, фантастичні прориви. Легше танцювати на старих граблях того ж таки Януковича, тим паче коли у твоєму оточенні – люди з його команди.
Так дилеми Зеленського стали типовою дилемою дикобразів: "Якщо вони хочуть зігріти одне одного, то чим щільніше зблизяться, тим сильнішим буде біль від уколів голок". Вже й не знаю, чи радити Офісу ще раз переглянути культовий аніме-серіал "Євангеліон"?
