Один з ваших коментарів до попереднього допису змусив мене написати цей текст.
"Я і раніше людей не любила, а зараз зовсім погано. Ну не можу вибачити людям 19 рік, і не хочу..."
Бо у мене така сама ситуація, приблизно. Щодо любити чи не любити людей: якось писала, що ще в школі мені було складно підтримувати бесіду геть з усіма. Друзів у мене було мало, але вони були до душі. І мені здавалося, що якщо я така закрита людина, значить це ЗІ МНОЮ щось не так. Але ж життя такі речі пояснює - нам не потрібні поряд геть усі. І ми не пивинні підлаштовуватись під геть усіх. До кожного замку є свій ключ. До кожної особистості є свій підхід. До кожної жінки є свій чоловік. Для кожного з нас є ті, хто нас надихає.
Один з моїх фб-друзів зараз під Куп'янськом. Другий в Серебрянському лісі. Ще один в Миколаєві, у найважчі часи волонтерив, допомагаючи з похованнями наших загиблих. Є жінка-медик, яка їздить по прифронтових селах та містечках, відвідуючи тих, кому потрібна допомога. Є жінки військові. Є ті, у кого біда така, що витримати не кожен зможе. Є ті, хто малює неймовірні шедеври, сидячи в окопах. Є ті, хто між вибухами пише вірші. Є ті, хто обрав Україну, залишивши за спиною Білорусь з її диктатурою. Є той, хто має успішний бізнес, та своїми коштами підтримує і переселенців, і бійців на фронті, та ще й воює зі слугами народу (депутатами), які заважають йому будувати за свій кошт стадіон для місцевих дітлахів. Є Воїни з великої літери. Є просто сильні люди з нелегкою долею, і з величезним почуттям відповідальності. Усвідомленості.
Якби не ви, я зневірилася би в людях зовсім. І особливо після 2019 року. Але коли дивишся на малюнки військового, чи читаєш їх вірші, чи спогади... Чи спостерігаєш, як наполегливо працює на підтримку країни людина з власним бізнесом ( ще й стадіон будує), як дехто виходить на бойові в сіру зону і каже "я може не повернусь"... Як хтось в розпачі пише, що так складно, така безвихідь, а потім бере себе в руки...
Вас у мене багато, і кожен з вас - мій стимул. Мій скарб.
Дякую.
