Завершується друге літо від початку повномасштабного вторгнення, а в мене враження ніби досі на дворі лютий. Отой самий лютий 2022 року, який розділив життя на "до" і "після". До - я щойно повернувся з Карпат, де вперше від 2013 року покатався на лижах. Після...
Рік тому у цей день за моїми плечима вже були Київщина, Харківщина та Бахмут. А сидів я тоді біля Вугледару. Рік тому я вже втратив два БПЛА і шукав змоги здобути нові. А тут - 1 вересня. День знань.
День коли батьки ведуть дітей до школи. Рік тому цей день був без перебільшення, незабутній. Я не знаю про що тоді на зборах розповідали батькам учительки, певно про місткість шкільного бомбосховища. Не знаю що було тоді. Не знаю і того що зараз. Я в армії.
Та не про мене мова. Мова про них. Про тих, хто сьогодні іде до школи.
Я знаю, що класи добряче поменшали - чимало дітей разом з батьками все ще за кордоном. Це зрозуміло, в Україні небезпечно. Тут прилітає. Україну розстрілюють.
З іншого боку я знаю, що порівняно з роком минулим, дітей у класах стало добряче більше. Частково діти повернулися з евакуації. Частково місця за партами зайняли діти біженців.
Завтра я обов'язково побачу діток, що поспішатимуть до школи. І мені буде цікаво - що відбувається в їхніх маленьких голівоньках? Якими очима вони бачать все, що відбувається навколо?
Я цього не знаю. Чужа душа - потемки. Проте я знаю інше. Наші діти НІКОЛИ цього не забудуть.
Вони назавжди запам'ятають евакуацію, прильоти, сидіння без світла. Вони не забудуть це відчуття, коли батько, мати, брат або сестра - на фронті. Коли бабуся плаче. Коли батько або дідусь стискає зуби щоразу коли приходять новини про місцину де зараз брат або сестра. Коли кожна новина, що когось привезли "на щиті" - нечуване горе.
Не забудуть вони поховань, де з одного боку сльози, а з іншого - військові почесті і віддання шани. І тисячу разів повторене: "Герой!"
Вони не забудуть. І навіть якщо їхні батьки невиправні ухилянти або ждуни, далеко не факт що діти будуть такі самі. Кожна людина сама обирає шлях, яким іде.
Діти бачать все, і вже повірте - бачать вони часто такі деталі, яких дорослі просто не помічають. Діти все запам'ятовують. Діти точно не забуть ХТО прийшов у їхню країну на танках. Хто перетворив їхнє життя на філію пекла.
Мені фантізії бракує уявити, ЩО пам'ятатимуть діти яких на моїх очах вивозити з Бахмуту? А ті що лишалися з батьками (може й досі лишаються) у селах біля Вугледару? А евакуйовані з Маріуполя? А діти з сіл на Донбасі, де війна тривала не від 2022-го, а від 2014-го?
Я не знаю всього цього. Я знаю інше. Ці діти виросли вже в Незалежній Україні і на їхніх очах країна платила за право існувати свою повну ціну. Діти цього не забудуть. Для багатьох з них не існуватиме питання "навіщо їм ця країна"? Вона їм буде потрібна просто тому, що Україна - їхня земля. І не треба буде більше ніяких пояснень. Бо жити вдома - нормально. А далі...
Я боронь Боже не бажаю нинішнім дітям носити берці і бушлат. Працювати солдатом мають професіонали і зараз ніхто мене не переконає в протилежному. Проте.
Ці діти виростуть і доб'ються успіху. Вони стануть успішними бізнесменами. Вони стануть дипломатами. Вони будуть працювати на свою країну і служити своїй країні.
І коли хтось з них вже будучи дорослим, вигризатиме у Москви черговий борг, коли трощитимуть банкрутствами російські підприємства, коли в принизливий спосіб вишибатимуть їхніх музикантів з міжнародних конкурсів, і коли безжально захоплюватимуть їхні ринки - я упевнений. Буде багато галасу: "За що???"
За те. За Бучу. За Маріуполь. За Охтирку. За Харків. За Україну. За Батьківщину цих дітей, яку ворог зараз нещадно розстрілює ракетами.
Ворог думає, що йому треба боятися нас-солдатів? Він жахливо помиляється. Насправді йому треба боятися їх. Українських дітей.
Бо вони - виростуть. І вони нічого не забудуть.
А зараз діти мусять навчатися. Здобувати освіту. Якісну освіту. Аби перемагати.
З Днем знань.