...Ось цієї психології московського народу не розуміє Захід. Хоч її можна прочитати навіть на обличчі кожного пересічного «русскава чєлавєка»: є на тому обличчі щось невиразне, неозначене, невирішене. Ніколи не знаєте, що він за хвилину зробить: вас в руку поцілує чи горло перегризе.
Тому, що він сам ще того не знає, приглядається:
коли ви вівця — кинеться на вас, коли вовк — хвіст під себе.
Тому кожний політик, який говорить з московитом про порозуміння, є в його очах вівця, і поступає він з нею належно.
Інакше — коли відчуває, що політик, який стоїть перед ним, – вовк.
Перед вовком він відступає, затаївши злість, а б'ється з ним тільки, коли вовк сам на нього нападе.
Лише треба вовком справді бути.
Хто ж такого тільки удає, тільки вимахує дрюком, а не намірений ним «вибіть дурь» з московської голови, — такий московита не залякає, він вичує, що має діло з маскарадом, бо хитрости йому не бракує.
Політики або дипломати ялтинського, тегеранського або потсдамського чи женевського типу, особливого страху в московського Ваньки не збудять і від аґресії не стримають.
Тим менше та пошесть «москвобісся», захоплення всім московським, яка — на ганьбу окцидентальної культури — шириться тепер по західних видавництвах, часописах, університетських кафедрах і концертових залах. Пропорційно до того, як занепадає віра Заходу в свою місію і свою культурну вищість, росте віра в свою силу, росте жадоба експансії московита.
І навпаки. Тому й між іншим Туреччину, Іспанію і розшматовану навіть Німеччину поважає московит більше, ніж багатьох сильніших зовні народів.
На цю психологію московита особливу увагу треба звернути нам. Деклямували колись сентиментальні земляки: «садок вишневий коло хати». Це був їх ідеал. Прийшов московит, садок вирубав, хату знищив, хрущі й солов'ї повиздихали, мати — на новій колхозній панщині жне, «плугатарі» в концентраках та в могилах. А українці, навіть «у вільнім світі», оглядаючи той «рай», чухають потилицю: «а може й справді так і треба? Проґрес же ж! І машинізація!»
Тоді московит радіє:
«Ага! Уступаєте, значить боїтеся!» — І тоді ви пропали.
Любили колись земляки до церкви Божої ходити. Але московит зробив відкриття, що «Бога нєт», а церкви позамикав, або з них зробив притулок для свого Війового кодла...
І ось українець знов чухає за вухом і каже: «А може справді? Наука ж ще не довела, чи є Бог, чи немає»...
І знову радіє московит: «Ага! Уступаєте, значить боїтеся» — і тоді ви пропали.
«Велику літературу» захотіли деякі земляки. І от ВУАН просвіщає еміґрантів совєтофільством Винниченка, а Сірий-Тищенко видає твори Лесі Українки з творами її большевицьких коментаторів. Друкують в науку людям писання Драгоманова, того, що (казав І.Франко) був, як сказав би поляк, «почціви русін»...
Коли ж це все бачить московит, з радістю потирає руки:
«Валяй, Ванька, дальше, наша бєрьот або як писав Пушкін:
«Ура! Ми ломім,
гнутца шведи!»,
чи там українці, уступають, значить бояться, — «паднажмі єщо»!
Так відчуває московит, і в тому випадку відчуває добре, бачить те, що в деяких кругах еміґрації заламується українська душа, слабне моральний опір московській блекоті, яку в нашу душу вливають, а де слабне опір моральний, там велика загроза спротиву фізичному.
При такому стані нічого не поможуть «воплі» про «самостійну і соборну», ні гучні маніфестації проти підлих «воріженьків».
Треба розпеченим залізом глуму і демаскування випекти у власній душі цей пістряк ідейного боягузтва і (свідомо чи ні) духовного припадання до ніг московської «правди».
Повна безстрашність, абсолютне, стовідсоткове заперечення всього московського, така ж абсолютна афірмація своєї Правди, — лише тим зломимо Москву спочатку у своєму серці, а потім і «на нашій, не своїй землі.»
«Сія саринь нічєм кромє жесточі унята бить нє может» — казав цар Пьотр. А хто ж, як не він, знав свій народ?
Дмитро Донцов
Серпень 1954
