Я хотів дати цій думці трохи настоятись, але знайшов блискучу ілюстрацію і тепер думаю, що це тема знайшла мене, а не я її. Отже, є згрубша два методи взаємодіяти з культурою і традицією свого минулого.
Один із них - це те, що Рейнджер і Гобсбаум називають "найдавнішою давниною модерну". Працює вона десь так - у минулому, яке ми вважаємо "своїм" є феномен, важливий для підтвердження тези "ми тут автохтони". Наприклад, "русскіє биліни", котрі безумовно є середньовічним літературним артефактом та ілюстрацією світської словесности на руських землях. Наскільки ця спадщина є безпосередньо російською, а наскільки уявлено-російською - тут несуттєво. Важливо що в них є достатньо рис, які можна співвіднести з російською культурою і вписати у віртуальну культурну тяглість.
Ці свідчення "найдавнішої давнини" важливі не в контексті свого минулого існування. Якщо ми в якійсь формі використовуємо їх для визначення себе-сучасних, вони важливі саме як доказ, як репрезентація того факту, що модерна спільнота закорінена в певній "найдавнішій давнині". Взагалі у "Винайденні традиції" чудово сформульована діалектика модерних ідентичностей - модерні спільноти приймають право на самовизначення безвідносно до минулого (так, відсутність у минулому держави з назвою Словаччина не впливає на доконаний факт існування Словаччини сьогодні), але водночас процес самовизначення сьогодні невідривно прив'язаний до ідеї "автохтонности", безперервної тяглости сучасних національних спільнот. Хоч ми декларуємо відсутність такої потреби, фактично виведення себе від давніших спільнот є невід'ємною частиною побудови модерних ідентичностей.
Тому коли ми беремо цей важливий феномен минулого, то ставимось до нього в режимі "прийдіть, поклоніться і припадіть до хреста". Факт існування культурного явища в минулому робить нас ретроактивно причетними до нього, оскільки це явище ми використовуємо для побудови сучасної ідентичности. Ми захоплюємось традицією минулого, оскільки відчуваємо, що вона в певний спосіб мала нас "породити", привести нас до того культурного та ідентичнісного стану, в якому перебуваємо зараз. Той факт, що сьогодні вже ніхто не виконує билини з внутрішньої потреби і не вважає їх питомою частиною власного культурного стану, не впливає на зарахування їх до "своєї традиції" і не заважає пишатися ними як "основою себе".
Другий вимір традиції стоїть на повторенні і оновленні. Не давайте збити себе з пантелику людям, котрі пишуть що "традиція опирається новому", бо це брехня. Традиція просто перетворює "нове" на "вічне" і органічно поводиться так, ніби кожне новаторство було в ній завжди. В сучасному суспільстві це відчуття багатократно поглиблюється - так різдвяні павуки, котрим в українській традиції приблизно 100-150 років, легко уявляються "тисячолітніми".
Проте жива традиція власне плювати хотіла на тисячолітність, бо її хронологічний рубіж - з діда-прадіда. З погляду живої пам'яти сто п'ятдесят і тисяча п'ятсот років - приблизно однаково тривалий період, бо ми погано уявляємо собі часові періоди, які не можемо досвідчити особисто. Жива традиція, що в циклічних, що в лінійних проявах, постійно оновлюється, залишаючись при тім незмінною традицією.
Тут варто згадати так звані "тисячолітні коляди". Ні "Щедрик", ні "Ой як же було", ні жодна інша коляда не є тисячолітньою. Навіть п'ятсотлітньою не є. Текстологічно, принаймні, не є - ті тексти, які ми виконуємо сьогодні, оновлювались геть недавно, вони адаптуються щонайменше до мовної реальности. Знову ж, текстологічно найдавніші пісні, які співаються донині - "Бог предвічний" і "Ой хто, хто, Миколая любить", обидві записані в сімнадцятому столітті. Найраніші згадки колядувань з приспівками "Щедрий вечір" знаємо від Івана Вишенського, це 16 століття.
Проте це постійне оновлення не нівелює раніше існування традиції конкретної пісні, попри всі мелодичні чи текстологічні зміни. Раніші версії космогонічних коляд безумовно сягають в минуле на століття і не виключено що на тисячоліття. Це не ті самі пісні, які ми співаємо сьогодні, але їх раніші "еволюційні форми", якщо завгодно. Ми не можемо навіть знати, чи якийсь кластер варіантних коляд (наприклад, про трьох голубочків, що сиділи серед моря на дереві та вирішили створити землю з морського піску) не зводиться до певного пратексту, що існував у ранішому українському суспільстві *невідомо коли*. Але це і не важливо.
Тобто це важливо, коли ми намагаємось намацати свою "найдавнішу давнину". Але для живої практики відтворення, як і для її носіїв, взагалі байдуже, існувала коляда тисячу років тому, чи ні. Вона важлива тим, що відтворюється з певною (необов'язково усвідомленою) метою тут і зараз. Як і антропологічні коментарі, що починають розповідати про язичницьку космогонію і сраку-мотику, живу традиційну практику не хивлюють. Це дослідників хвилює, що практика може бути протяжною і коренитися ще в певних архаїках, бо то важлива складова теоретичної характеризації.
І от в контексті сказаного видається мені, що українське суспільство в різні, не завжди конструктивні способи і спотикаючись, намагається прийти до адекватного стану розуміння традиції як побутової практики. Це дуже добре видно в тому, як цього року вистрелили колядки зі щедрівками. А особливо щедрівки - вони, перефразовуючи Катерину, нарешті стали для частини молоді органічним способом "зайняти себе" на новий рік. Органічним способом проводити святковий час і проживати свято у світі, який більше не об'єднується навколо олів'є і курантів. Звісно, в цьому процесі досі густо намішано і фольклоризації, і відвертих містифікацій, але загальна тенденція саме така - прийти до того, ким ми є і ким хочемо бути, опираючись на те, що успадкували.
Що ж до Росії, то вона й далі ґрунтує своє минуле культурне (не історичне, там інші проблеми) буття на маніфестації конкретного прояву минулого і постулювання: ось ваша минула традиція, моліться на неї. Традиційним там є переважно пиздинг чужих традицій, що тим більш неминуче, оскільки побутової реальности, яка могла би підкріпити цю маніфестацію і вивести на яв реальні культурні практики ранішого російського суспільства, насправді немає. Вона є лише як ікона минулого, призначена для обожнювання. Якщо для другого, практичного виміру традиції, неважливо, тисячолітня практика чи ні (колядка Ірини Федишин про Ісуса мале дитя, як би вона мене не бісила, є сьгоднішнім дитячим виміром коляди як неперервного способу проживати певний період), то для першого, віртуального і теоретичного, неважливо, має практика тяглість чи ні. Важливо тільки те, чи можна її вписати на п'єдестал "найдавнішої давнини", чи ні. Я підозрюю, дуже часто росіяни, що крадуть з чужих культур, щиро не бачать крадіжки - вони просто не інтерпретують культуру і традицію як практику. Вони є лише об'єктами пам'яти і самоствердження. Тим, що можна маніфестувати і сказати "оце ви". І наш формат погулянок з колядами, де люди просто обмінюються власними цікавими зразками, які знають самі, в Росії буде просто неможливий.
П.С. Але серйозно, не популяризуйте серед своїх дітей "Ісуса мале дитя". Її складно співати, на відміну від традиційних, вона жахливо звучить в речетативі, на відміну від традиційних, а тому переважно після першої ж ватаги наступні пускати вже просто не хочеться.
