Служба Безпеки України заявила про розкриття механізму гібридного втручання Росії у президентській вибори в Україні. За даними СБУ російським керівництвом поставлене завдання «закрити українське питання у 2019 р.». Як наслідок – Москва бажає, скориставшись виборами, зібрати новий «майдан», який мусить зразу ж пролити кров, породити протистояння, і занурити Україну у громадянську війну, аби підготувати ґрунт для приходу «визволителів» - російської армії.
Конкретно було розказано про діяльність так званої «Білої балаклави» - Євгена Моринця, відомого антиурядовими роликами в інтернеті. Напередодні арешту Моринець займався збиранням команди для здійснення провокацій і терактів зразу після першого туру виборів. Керівником «Білої балаклави» був Ніколай Дульський, лідер групи «Наждак», особа широко відома у російсько-неонацистських колах. За повідомленням СБУ, Дульський – агент спецслужб Росії. Взяли «Білу балаклаву», що називається, «тепленького» - доказів проти нього достатньо і нині він веде захоплюючи та пізнавальні бесіди зі слідаками «безпеки». До своїх планів Моринець активно залучав організації радикально-патріотичного спрямування – і схоже, успішно.
Слухаючи виступ заступника голови СБУ Віктора Кононенка, я не міг подолати в собі відчуття дежа-вю. Про все те, про що нині нам розповідає СБУ, я вже читав – але не в даних слідства, а в мемуарах сучасників і дослідженнях істориків. Такий сценарій уже був реалізований в Україні, і реалізований саме московськими чекістами – у 1918 р. Саме за таким сценарієм була повалена влада гетьмана Павла Скоропадського, наслідком чого стало зникнення самостійної України з мапи світу.
Погляньте самі.
Віктор Кононенко, заступник голови СБУ: «Існує підготовча і активна фази… На підготовчій фазі створюється пул громадсько-політичних структур різновекторного спрямування, не пов’язаних між собою. Забезпечується поступове збільшення їхньої чисельності».
1918 р. До моменту коли Павло Скоропадський був хліборобським з’їздом обраний гетьманом України, владою в Україні виступала Центральна Рада. Двома основними політичними партіями Центральної Ради були: українська соціал-демократична партія (Винниченко, Петлюра) та українська партія соціалістів-революціонерів (Грушевський, Шаповал). Обидві партії були по суті марксистами-популістами, причому УСДРП була клоном власне РСДРП, радикальним крилом якої – Всеросійською комуністичною партією (більшовиків) керували Ленін і Троцький. Обидві партії були відсунуті від влади, і обидві були цим украй незадоволені. Обидві розгорнули протигетьманську агітацію по всій Україні. Ситуація їм сприяла. В Україні перебували німецькі війська, запрошені власне, соціалістами з Центральної Ради – але об’явлені ними «окупаційними» зразу ж, як соціалісти позбулися влади. Соціалісти почали агітувати проти перебування в Україні німців, проти державної монополії на хліб, вони закидали Скоропадському що він – землевласник. Якщо котрась реформа була неуспішна – критикували за те що неуспішна, якщо успішна – критикували за те що довго робили, тощо й тощо.
Вам це нічого не нагадує?
Крім власне осередків соціалістів, існували ще організації вільних козаків та куркулів-середняків, незадоволених земельною реформою уряду (більшовицький «чорний переділ» їх влаштовував набагато більше). Всі вони теж виступили проти гетьмана. У 1933 р. всі вони через те з пересердя лікті гризли – але було пізно.
Соціалісти пішли на угоду ще й з іншими ворогами гетьмана – більшовиками. В Україні їх лишалося чимало. 18 квітня 1918 р. було створено «Повстанський народний секретаріат», який отримав від Москви 34 млн. крб. – на підривну діяльність в Україні. Для координації роботи більшовицького підпілля сюди було послано досвідчених агітаторів: від Станіслава Косіора до Дмітрія Ульянова (рідного брата Лєніна). Здається – більше ніж промовисто.
У серпні 1918 року відбулися переговори між представником уряду червоної Росії Дмитром Мануїльським та лідерами українських есерів і соціал-демократів. «Ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні. Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи…» – писав пізніше Володимир Винниченко.
Вражає міра цинізму? На угоду з більшовиками Винниченко і Шаповал пішли після бійні в Києві і Крут.
Наш час. Заступник голови СБУ: «Другий етап – активізація їхньої діяльності як у медіа-просторі, так і акцій прямої дії».
Після програшу Німеччини в Перший Світовій війні у жовтні 1918 р., постало нагальне питання – що робити? Гетьман намагався досягти компромісу з усіма політичними партіями і прийняв до уряду кількох їхні представників. Ще – відправив у відставку Начальника штабу гетьмана (до його складу входив Особливий відділ – аналог сучасної СБУ) та керівника МВС – урядовців особливо ненависних соціалістам. І – мов поворожило. На селі зразу ж почали створюватися «селянські ради» та «революційні комітети» до яких входили представники і українських соціалістів, і більшовиків. На базі них невдовзі розгорнулися загони отаманів Зеленого, Данченка, Ангела, Григор’єва, Чередняка, Матяша, і чимало інших. Загін братів Чучупаків, оспіваний Горліс-Горським в «Холодному Ярі», з’явився теж тоді. Всі вони в тій чи іншій мірі взяли участь в повстанні проти гетьмана.
Прогадайте – відставки керівників яких відомств вимагають наші активісти нині?
Політичні партії України збирали Національний конгрес – орган, який мусив визначити подальшу систему влади в Україні. Проте для соціалістів Винниченка і Шаповала Нацконгрес був лише прикриттям – вони не бажали порозуміння і готували повстання проти гетьмана.
І знову Віктор Кононенко: «Третій етап – об’єднання всіх сил під управління єдиних координаційних центрів. Як на центральному рівні, так і в регіонах. В подальшому мають визначатися керівники паралельних органів влади, з числа радикальних чи харизматичних лідерів підконтрольних громадсько-політичних структур.»
13 листопада 1918 р. офіцерами Особливого відділу штабу гетьмана був заарештований начальник його охорони полковник Аркас. Від нього в гетьмана дізналися, що повстання – справа лічених годин. Вже був створений орган який мав об’єднати всі сили заколотників – Директорія УНР. Очолили її всі ті самі – Винниченко, Петлюра, Шаповал. Часто доводиться чути думку, ніби Петлюра участі переговорах Винниченка з більшовиками не брав (він тоді сидів у гетьманській в’язниці) і тому – він за них не відповідає. Жалюгідні виправдання. Петлюра чудово знав З КИМ разом він валить українську владу і на цей крок він пішов цілком свідомо.
Так, Січові стрільці воювали спільно з більшовиками Москви – проти української влади. Цю ганебну сторінку історії треба пам’ятати не менше, ніж сторінки славні. Аби не повторилося.
Стало відомо, що повстання долучилися частини гетьманського війська: практично весь Подільський корпус, Залізнична дивізія, Чорноморська дивізія, полк Січових стрільців – власне, з їхніх складів озброїлися загони Зеленого і Данченка. Дещо пізніше до повстання долучилася Запорізька дивізія полковника Болбочана.
До речі. Розкручений петлюрівсько-більшовицький міф стверджує, ніби причиною повстання була «Грамота про федерацію» з Росією. Міф розвалюється просто – на момент створення Директорії ніякої «Грамоти про федерацію» не існувало й близько. Навіть у Декларації Директорії спершу про неї не згадувалося – Йосип Назарук (у той час – голова Стрілецької ради в полку Коновальця) у мемуарах зізнався, що слова про Грамоту про федерацію в Декларацію Директорії вставив він особисто – прямо перед її опублікуванням. Правда така, що «Грамоти про федерацію» від гетьмана вимагали французи, аби бодай якось легалізувати свої стосунки з Україною – зв’язані з Росією угодою по «Антанті», вони не могли мати справу з «сепаратистами».
Слово знову Вікторові Кононенку: «Проведення цих заходів є умовою вдалої реалізації активної фази, яка проводиться із залученням протестного потенціалу. Після початку цієї фази, події можуть носити незворотній характер».
Незворотній характер – це бої між «гетьманцями» і «петлюрівцями», які тривали біля місяця по всій Україні. І ще – це нашестя Москви, яка прийшла зразу по перемозі протигетьманського повстання. І роздушила «переможців».
5 лютого 1919 р. був втрачений Київ. 6 грудня 1919 р. залишки Дієвої армії УНР перешли до партизанської війни – Першого Зимового походу. Ще рік ДА УНР протрималася, воюючи спільно з поляками, але 2 жовтня 1920 р. у Ризі почалися мирні переговори між Польщею і СРСР, до яких делегацію УНР не допустили. 20 листопада 1920 р. залишки ДА УНР були інтерновані поляками.
Як бачите – все повторюється. Москва нині припасовує під сучасні умови план, який один раз був реалізований проти України – вельми успішно, до речі. Щоправда, для тодішніх «активістів» він закінчився жорстоко.
Тодішніх «активістів», які знехтували попередженнями тодішніх «гетьмано-ботів» та поперлися валити владу «бариг і корупціонерів»,.. вибачте, владу «панів і гнобителів», і яких не виморив Голодомор – так от, всіх їх потім ретельно підібрала ЧК-НКВД. Всіх цих соціалістів і демократів було засуджено як «буржуазних націоналістів» (Москва різниці не бачила) і відправлено до таборів ГУЛАГу, аби голодними і виснаженими вони рили для червоної Москви золото під Магаданом та валили ліс у Якутії – під кийками та автоматами московських чекістів.
Мені от цікаво. Нинішні активісти, готові іти за «Наждаками» і «Білими балакалавами» проти української влади, такої самої перспективи для себе не припускають? Бо, у Москві я – не сумніваюся.
