«Канівські апострофи»
Не кажи мені «горить сонце».
Не кажи оце «палає небо».
Не кажи «палахтять жовтогарячі соняхі»,
Чи «земля горить у нього під ногами».
Не треба!
Розумієш, не треба!
Бо я бачив, як горить сонце.
Бо я бачив, як палає небо.
Ніс на собі землю, що вже обгоріла.
Йшов по тій, що відхаркувалась вогнем.
Я бачив, як спалахнуло поле,
в один час, поглинувши хлопців,
24 –ту львів’ян бригаду,
яка співрання до пуття не прокинулась.
І їло, не вдавилось полум’я,
отих, описаних пензлями красенів,
жовтогарячих улюблених соняхів,
що ввібрали у собі сонце,
нашу кров та російські «ГРАДи».
Не кажи мені «горить сонце».
Я добряче обпік о нього руки.
Промовчу за зчорнілу душу.
Бо що то душа, яка вже не бачить Бога
ні на землі, ані на небі,
бо й землі та й неба не видно,
то в Зеленопіллі горить поле,
жовтогаряче поле луганських соняхів,
що ввібрали у собі сонце,
нашу кров та російські «ГРАДи».
А ще, не кажи мені ніколи про «братьев»,
Триколорних, російських, чемних,
ліберальних, емігрантів, побожних.
Навіть не кажи мені про їх вчених,
а тим паче, про їх інтелігенцію.
Бо це вони підпалили сонце.
Це вони підпалили землю.
Це вони вдарили з «ГРАДІВ»
по отих, описаних пензлями красенях,
з 24-тої львів’ян бригаді,
які горіли у луганському полі
разом з жовтогарячими соняхами,
що ввібрали у собі сонце,
нашу віру та російські «ГРАДи».
Кожен рік повторюю цей вірш. Я його написала у 2014-му році, після трагедії, яка сталась біля селища Зеленопілля,Луганської області-це самісінькій кордон з росією й 35 км від мого дому, де я тоді жила.
О 4:30 годині в ніч на 11 липня 2014 року російські окупанти та їх найманці зі свердловського терористичного формування «РИМ» під командуванням комуніста, депутата Свердловської міської ради, афганця Олександра Гайдея та його заступника, командира танкового взводу «Волки» екс-міліціонера Олександра Волкова (усі мешканці м. Свердловськ, колаборанти) обстріляли з установок «Град» позиції українських прикордонників і військовослужбовців 24-ї механізованої, 72-ї механізованої і 79-ї аеромобільної бригад з боку кордону від російського міста Гуково.
Це було не перше масоване застосування регулярних військ рф проти Збройних сил України, але достатньо криваве, щоб про нього заговорили у ЗМІ.
За офіційними даними загинули 36 військових, 93 – зазнали поранень, ще більше 45 людей зникли безвісті. Прикордонники та військо службовці прикривали ділянку держкордону України, та вели бій, щоб запобігти ввезенню військової техніки з боку росії.
Їм було дуже складно, з боку кордону наступав ворог-рф, з тилу їх били місцеві мешканці, які чекали на росію.
«Народное ополчение Свердловска» — так тоді себе називали місцеві колаборанти, що чекали на руський мир та взявши у руки російську зброю, вбивали українських військових та мирних проукраїнських громадян. Жоден з них не покараний, але багато з тих, хто був у складі «РИМу» та «Вовків» загинуло в боях чи від поранень, спилося чи знаркоманилося.
Цей вірш — монумент свого особистого болю, як нагадування тим, хто пише, рахуючи 100-якийсь день війни. Дуже ріже це рахування. Просто виносить мозок. Чому 100-якийсь день війни, якщо це вже дев’ятий рік війни. Рахуючи з 24 лютого ми просто стираємо з пам’яті оці дати: Зеленопілля, Іловайськ, Дебальцеве, Довжанськ, Луганськ (ІЛ), Донецьк (ДАП)… там гинули наші хлопці. Герої не вмирають!- не кажіть цих слів, якщо рахуєте дні війни з 24 лютого 2022 року.
Коли почався цей другий етап російсько-української війни, до мене звернулись друзі, за моральною підтримкою та моїм баченням ситуації.
Я тоді сказала те, що можу повторити й зараз:
Треба зібратись й пам’ятати — цей дощ надовго, але ми вже трошки інші, хотілось би в це вірити, бо, якщо ні, нам гаплик.
Треба розрахувати сили, фінанси та безпеку.
Треба пам’ятати, що гарних руських не буває, й цей період буде ще жорсткіше, бо перший період їм зійшов з рук.
Вірую, впевнено вірю в те, що заявлена стратегія путіна не вдасться до реалізації, знаю багато причин, горя нароблять, але отримають люлей.
Гарний варіант закінчення цього кошмару 2 роки (десь 500 днів війни) й повна перемога, поганий… затяжна війна ще на 5 років й ми зникнемо, як країна та нація.
Але якщо все ж наступ зупинять й цей етап війни розтягнеться на умовні 2 роки, найстрашніше, що будуть ті самі етапи: ненависть до біженців, заробіток на біженцях, приниження біженців, розподіл на еталонних патріотів та так собі патріотів, зради, зради, зради, розколоте суспільство (одні чекають на путіна, другі ні), відкриття для себе ворога, бо не усі розуміють, що таке росіяни, зростання патріотизму та спадання патріотизму, ейфорія від маленької перемоги й забуття великої зради, втомлення від війни у суспільства десь за 3-4 місяці, потім «давай отпуск, морько, ми вас туди не посилали, задовбали своєю війною», забуття Героїв, забуття зрад, забуття…
А ще, будуть втрати. Хтось втратить дім, хтось життя, хтось хатніх улюбленців, хтось віру, хтось втратить місто, хтось втратить рожеві окуляри, хтось осліпне, а хтось прозріє.
Бо я прожила усі ці етапи. Усі!
Я бажала усім своїм друзям, ворогам, дописувачам, осуджувачам, сусідам по селу, критикам по ФБуку, щоб вони ніколи не пройшли мій шлях, бо це шлях важкий й тернистий, це шлях війни. Це важка ноша.
Зараз читаю багато дописів від людей, яких торкнулась війна. Вони описують усе те, що бачила я та описувала у своїх блогах на ІС: мародерство росіяні, згвалтування, викрадання людей, руйнування, а ще вони бачать колаборацію й різку зміну сусідів, рідних, які зривають маску порядності й стають схожими на звичайного гомо-советикуса, з доносами, очима, залитими жадобою до чужого, намаганням чужими руками вбити, помститись.
Ми не зробили висновків з першого етапу війни. Не винесли уроків.
Забули Героїв. Не помстились ні за ІЛ, ні за Зеленопілля, ні за Іловайськ.
Я багато пишу про те, що росія та путін це безкарне зло, яке має бути покаране.
Й мені дуже шкода, що світ не побачив усіх кровавих злочинів, що робила росія в Україні з 2014- року, я вже не кажу про наше поневолення у колонії СРСР.
Якось зникли ці теми з теле-шоу, а нарід, котрий втомився від війни, почав шукати мир в очах вбивці. Ось він й прийшов. Вбивця.
За тим миром, що випромінювали очі суспільства. По розмінованим шляхам. По відведеним й залишеним гарно облаштованим позиціям. По гарним дорогам. В наше життя, де якось було не на часі згадувати злочини росії, писати й казати про мародерство, згвалтування, викрадення людей на окупованих територіях, бо це заважало розважальному настрою й пивасіку…
Народ, що не хоче бачити правди війни, отримає ще більшу війну.
Горять по Україні 10-ки «зеленопіль», збито 10-ки «ілів», зруйновано 1000-чі «дебальцевих», втратами вже маємо 10-ть «іловайськів». Тому, що забули. Тому, що чуже горе було не на часі. Тому, що війна на східній частині України, то була «не моя війна». Тому, що поки існує росія, цей дощ надовго.
Я до сі не можу бачити поля соняхів. Навіть квітучі, бо… й поля пшениці. Ось у сусіда дозріває жито. Краса неймовірна. хвилі золоті, ластівки над полем. Запах майже стиглого зерна…А як очі закрию, то усе це горне й запах гарі, запах горілого зерна, землі, соляри й плоті.
Ми програємо, якщо забудемо. Якщо суспільство не буде знати прізвищ Героїв цієї війни, полеглих та живих. Якщо у голові кожного українця не буде закарбовано дати наших втрат. Якщо кожен з живих не буде поважати пам’ять мертвих.
Ми повинні повернути усе, що загарбала росія. Помститись за кожну загублену душу. Ми повинні жити жагою Перемоги та помсти. Усі сиріти України — наші діти. Усі вдови, вдівці, усі матері й батьки, що втратили своїх коханих, дітей- це наші рідні, це усі ми.
Кожен злочин росії, як що навіть, його намагаються замовчати, повинен бути проговорений, оголошений, розказаний й закарбований нами у нашій пам’яті та пам’яті дітей. Герої вмирають. Їх зраджують. Їх забувають.
Хочете виграти війну? — пам’ятайте про це.
Про кожного, хто їх спинив. Герої вмирають, але на їх місце мають прийти інші Герої.
Герої вмирають на полі бою, але вони мають жити у нашому серці.
Обійміть сусідку, у якої чоловік чи син на війні, подаруйте їй квіти, подаруйте парфуми, бо він не може, а ви можете. Купіть подарунок дитині, що втратила батька. Так, держава має…а ви, ви це не держава? Візьміть кота чи собаку з притулку, вони теж бачили війну.
Допоможіть тим, хто зараз в окупації, там голод та лють. Маєте особисто знайомих, проукраїнських, які не зі своєї волі потрапили у пастку війни-допомагайте. Бачите військових, прикладіть руки до серця, подякуйте.
Маєте чим допомогти ЗСУ, СБУ, розвідці — допомагайте. Україна — це ми. Ми це ДАП, ІЛ, Зеленопілля, Довжанськ, Харків, Сєвєродонецьк, Житомир, Чернігів, Суми, Маріуполь, Херсон…. Це в нас летять кулі й снаряди, прокляття й злоба рашистів-фашистів. Але, війна, це іграшка, в яку грають у двох.
Тому най палає техніка ворожа, за кожну нашу з 2014-го року російсько-української війни.
Олена Степова
