Розрив мого шаблону стався зі мною на автозаправці ОККО посеред траси Київ - Одеса.
Два хлопці із Китаю розмовляють зі мною українською мовою. Замовляють їжу, жінка, яка обслуговує, питає:
- Фішка є?
Один відповідає: - Є. Але пін-код не пам‘ятаю. Ти не пам‘ятаєш? - повертається до товариша.
Той теж не пам’ятає. Між собою розмовляють китайською. Я пізніше уточнила.
- У вас знижка буде! - переконує жінка.
- Та давайте вже без знижки.
Я була б не я) Не втримуюсь: - У вас прекрасна українська.
Сміються: - Бо ми українці!
Вже всі посміхаються. Бажаємо гарної дороги одне одному і роз‘їжджаємось. Вони в Одесу їдуть, до речі.
Колись моя незабутня викладачка української мови в університеті Ольга Михайлівна Пазяк говорила так: - У мене всі іноземці українською розмовляють. І ви будете. Якщо ні, то в Ростовський університет.
До речі, після 2 курсу всі, хто не здав українську, або перейшли в інші вузи, або справді поїхали вчитися до Ростовського університету. Це було наприкінці 80-х. Ще був Радянський Союз. І болгари, молдовани на Одещині, наприклад, вчилися виключно в російськомовних школах. Інших не було. Часто у них були національні мови, а української не було.
Мій хороший знайомий, колишній посол Швеції в Україні, вивчив українську за 1 рік. Ми з ним тоді побилися об заклад, що я вивчу англійську, а він - українську. За 1 рік. Він вивчив, а я - ні.
Знаєте, чому не вивчила? Тому що не вчила, не хотіла, не могла сформувати собі мотивацію. Бо все інше, що я не могла, не знала, але хотіла, ото все вивчила і опанувала.
