Немає нічого, коли тебе вб'ють. Твої кісточки не розмовлятимуть. Ні про що. Твій мертвий мозок не думатиме. Ні про що. Твої руки не створюватимуть. Не будуватимуть. Не писатимуть. Твої очі не будуть бачити.
Ти, мертвий, не матимеш змоги бути тим, ким хотів. Ніщо не має значення, коли твоє життя скінчилося.
Зараз, коли пишу ці рядки, я, східнячка, яка чує вибухи кожного дня, надто добре розумію, наскільки важливо ЖИТИ. Бо тоді я маю змогу бути корисною в цьому житті. В мене не буде іншого, наступного життя.
Кожного дня я проїзджаю повз місцеве кладовище, і не тільки бачу, а, здається, чую, як на вітру розмовляють жовто-блакитні стяги, під якими лежать мертві тіла військових. Вони мертві. А я живу. Вони вже не писатимуть, не бачитимуть, не слухатимуть. Не прийматимуть участі в срачах, маніпуляціях. Їх життя в обмін на моє.
На ваше.
Єдиний розподіл під час цієї страшенної війни повинен бути за ознакою "воюєш за Україну/не воюєш за Україну". "Допомагаєш армії воювати за Україну/не допомагаєш".
Все інше починається, або продовжується лише тоді, коли хтось забезпечить тобі можливість ЖИТИ. І як ти використаєш цю можливість - вже на твоїй власній совісті.
