Так склалися зорі, що я зміг відвідати моє рідне місто. Запоріжжя. Яке нині стало прифронтовим. Відвідав уперше від початку вторгнення. Від минулорочних новорічних свят я там не був. Проте...
В мене коліна тряслися толі, коли я усвідомив, що фронт підходить до Запоріжжя впритул. Мене дурно було від думки що бої можуть початися в межах міста. Від серця відхлинуло коли фронт стабілізувався південніше. Але.
Запоріжжя почали обстрілювати. Ракетами. І це було як наче хтось своїми брудними берцями потоптався по моєму дитинству. Можна як завгодно ставитися до Запоріжжя, але я там виріс. Ці сіреньки вулички досі сповнені для мене магією дитячої уяви. Тудою я ходив до школи. А там катався на велосипеді. А тою вулицею гуляв з дівчиною...
Блокпост. Перевірка документів. Околиця міста. Між вулицями відкрилася панорама на ДніпроГЕС та на заводський район. І ком підкотив під горло. Над заводським районом - дим. Тобто заводи - працюють. Тобто місто живе.
Запоріжжя - це заводи. А заводи для Запоріжжя це як порт для Одеси або ринок Барабашово для Харкова. Якщо живе це - живе місто.
Сталеві їжаки край дороги. Їду Соборним проспектом. Бачу сліди прильотів. Малий Париж, місце збору неформалів у часи моєї молодості. Частина будинку наче вирвана. Гірко. Об'їжджаю по черзі. Будинок батьків. Школа де вчився. Все ціле. Від душі відлягло.
Взагалі маю визнати, прильоти є, але власне у місті їх небагато. Вже повірте, я маю з цим порівнювати.
Загальне враження моє таке. Місто живе, незважаючи ні на що. Принципово я не побачив різниці з сусіднім Дніпром або Києвом. Багато машин на вулицях. Працюють кав'ярні та піццерії. Знайомі підприємці жартують що велика кількість військових (з грішми) підтримує малий бізнес. Працюють заводи.
Людям важко. Дуже важко. Але люди викручуються. Живуть навіть у таких умовах.
Загальний настрій запорожців я б назва так - хололний спокій. Як у сталевара, який шкірою відчуває що процес має тривати стільки - і не менше й не більше. Який роками робить свою вкрай небезпечну, шкідливу для здоров'я, але дуже корисну справу. Плюс-минус такий настрій у Запоріжжя був завжди.
І зараз він просто обрадував. Друзі розповіли як формували запорізьку тероборону в перші тижні вторгнення. Як будували укріплення з мішків, колотили бандерівсткі смузі, годували бійців. Готувалися до оборони, якої на щастя, не сталося. Розповідають приклади справжнього героїзму.
Взагалі. Так, у Запоріжжі не бракує вати (її і в Києві не бракує), але факт. Запоріжжя двічи себе відстояло. Запоріжжя не дало впті захопити владу у 2014-му. Запоріжжя готове було битися за своє місто у 2022-му. Це зробив не хтос інший, а самі запорожці. На замітку "правильним патрійотам" з міст куди війна не приходила останні років 80.
Запоріжжя спокійне. Запорожці спокійно ладнають своє життя. Їхній холодний спокій зміцнює віру. Переможемо.
