Президент України Зеленський, не надавши відповіді на петицію щодо ветування, підписав скандальний антинародний законопроєкт №12089, який легалізує земельні схеми — зокрема на узбережжях, у лісах, на природоохоронних територіях.
Це відкриває шлюз для масового знищення національного багатства, і головне — унеможливлює повернення громадою незаконно відведених ділянок, навіть якщо вони були вкрадені.
Петиція проти цього закону набрала 25 000 підписів — чітке волевиявлення суспільства. Але Зеленський, зухвало й мовчки, просто проігнорував її.
Жодної реакції.
Жодного пояснення.
І на тлі мовчання — підпис під законом, що розриває демократію по живому.
Це не просто ігнорування волі народу — це відкрите, нахабне вбивство самої ідеї демократії в Україні.
Відтепер, з легкої руки Банкової, будь-яка земельна афера, якщо її не встигли розкрити за 10 років — стає офіційно «чистою». Громади й держава втрачають право навіть пред’явити претензії. Це узаконення схематозу на найвищому рівні. І підпис Зеленського — це особистий підпис під індульгенцією для дерибанників.
Закон №12089 вносить зміни до Цивільного кодексу.
Суть — запровадити 10-річну давність на оскарження незаконного відчуження державної чи комунальної власності. Якщо держава або громада не подали позов протягом цього строку — все, забудь. Майно переходить у приватну власність назавжди.
Це не просто спрощення процедури.
Це — механізм легалізації вкраденого.
Причому не лише того, що давно. А всього — парків, пляжів, лісів, земель під історичними пам’ятками, заповідників, навіть об’єктів ЮНЕСКО.
Додайте до цього «вишеньку»:
якщо держава таки виграє справу у суді в межах 10 років — вона повинна ще й заплатити компенсацію аферисту за втрачену нерухомість.
Уявляєте абсурдність?
Той, хто провернув схему, отримує не тільки індульгенцію — а ще й компенсацію з бюджету.
За вкрадене!
Що втрачає народ: карта крадіжки майбутнього
Український народ втрачає все те, що ще вчора було спільним:
Ліси — сотні гектарів Карпат, Київщини, Житомирщини, переведені у «сади» та «дачі». Знищені праліси — збережені хіба на приватних банкетах.
Береги річок і морів — зникли під парканами маєтків «обраних». Одеська область, Київ, Черкащина, Азов — усе забудовано.
Пам’ятки архітектури — розібрані на цеглу, перетворені на офіси й готелі. Терещенківська садиба, історичні будівлі на Подолі — тепер приватна власність.
Землі запасу, заплави, сквери — передані через фіктивні акти, схеми через «туалети», трансформовані у ТЦ.
Джерела води — під контролем бізнесменів. Лісові озера, свердловини, ставки — більше не публічні.
Кожна ділянка — це не просто гектар.
Це — втрата контролю.
Втрата спадщини.
Втрата держави.
Хто виграв: обличчя «нових» феодалів
Імена вже не нові — і саме це найстрашніше.
Тому що в кожній історії про незаконне захоплення публічного простору завжди спливають ті ж самі фігури:
Денис Комарницький — сірий кардинал київських забудов, автор «туалетної схеми».
Через фіктивні споруди — звичайнісінькі розвалені МАФи — його група отримала контроль над земельними ділянками у самісінькому центрі Києва. А далі — багатомільйонні проєкти, ТЦ, прибутки, підставні фірми. І жодного покарання.
Закон №12089 гарантує, що ці «туалетні» ділянки більше не можна повернути громаді.
Ігор Коломойський та Ігор Палиця — Карпати.
Курорт «Свидовець».
Землі заповідного фонду, праліси, гірські долини — все це стало об’єктом інтересу під виглядом інвестицій.
Екологи били на сполох, громади протестували. Але тепер — мовчання. Якщо все це оформлено понад 10 років тому — забудьте про відновлення справедливості.
Політики і чиновники з оточення Банкової — ті, хто роками мовчки сприяли схемам.
Ті, хто «виправляв документи» у кадастрі, хто «підписував дозволи» з припискою «тимчасово».
Їх не називають, бо вони — неформальні вигодонабувачі. Але саме вони отримують індульгенцію — без судів, без запитань, із захистом від позовів.
Хто програв: народ, громади, майбутні покоління
У цій історії є лише один програвший — весь народ України.
Програли громади, які роками вели суди за сквер, за берег, за культурну пам’ятку — тепер це все втрачене.
Програли активісти, які ночували під судами, захищаючи природу — тепер їхня боротьба втратила юридичний сенс.
Програла держава, яка більше не може витребувати те, що в неї вкрали.
Програли діти, які більше не матимуть доступу до озера, парку, історичного простору — бо все це за парканом.
⚫️ Безкарність Банкової:
роль ОП і Татарова
Коли заступник керівника Офісу Президента Олег Татаров виступає на комітеті Ради і заявляє, що активісти «заробляють» на поверненні земель громаді — це не просто цинізм.
Це — офіційна ідеологія владної верхівки, яка більше не приховує, на чиєму вона боці.
Татаров — символ нової моделі влади, де державна функція зводиться до одного: забезпечити недоторканість здобичі.
Не важливо, як ти захопив землю.
Важливо, щоб вона залишилася в тебе.
А хто проти — того висміємо, звинуватимо, назвемо псевдоактивістом.
Це не поодинокий випадок.
Це системна позиція Банкової, яка перетворилася на адвокатську контору у справі дерибанників.
І коли Зеленський мовчить на такі заяви, коли він ігнорує петицію, коли він не звертається до людей із поясненням — це вже не політична помилка.
Це — усвідомлений вибір.
Вибір бути не з народом, а з тими, хто будував маєтки в заказниках.
Хто замінював дубовий ліс на тротуарну плитку.
Хто відбирав у дітей сквер, щоб поставити ТЦ.
Хто знищував пам’ятки, щоб збудувати «преміум-лофт».
І всі вони сьогодні мають свого захисника.
Його прізвище — не тільки Татаров.
Його прізвище — Зеленський.
Замість висновків:
Закон №12089 — це не юридичний акт.
Це політичний тест на зрілість.
І Україна, в особі чинної влади, його не склала.
Коли Зеленський, людина, яка прийшла до влади на обіцянках «зламати систему», стає головним її гарантом — це трагедія.
Але не для нього.
А для нас.
Це:
▪︎ Програма амністії для феодалів.
▪︎ Дорожня карта для рейдерів.
▪︎ Постанова про знецінення публічної власності.
▪︎ Офіційне схвалення дерибану на всіх рівнях.
Зрештою, це акт великої зради.
Не публічною ганьбою, а тихою змовою.
Змовою проти природи, проти історії, проти права, проти громади, проти демократії.
Коли чиновники, замість будувати політику на десятиліття вперед, пиляють країну на шматки, оформлюючи це як «реформи», — це вже не недогляд.
Це навмисний акт мародерства під виглядом державного управління.
Цей закон — про сьогоднішнє вкрадене і завтрашнє неможливе.
Бо якщо ми сьогодні визнаємо правом те, що було крадіжкою, завтра ми будемо змушені визнавати крадіїв — правителями, а їхнє право — нашою Конституцією.
Нам потрібно не просто скасувати закон.
Нам потрібно повернути собі країну.
І зробити це можна.
Бо ми — ті, хто ще пам’ятає, як виглядає берег без паркану.
