Тут у Фейсбуці є така кнопочка, яку натискаєш і бачиш стрічку з різними відео. Зазвичай це або щось з тік-току, або шматки фільмів, частіше російських. Якісь фільми зняті свого часу в Україні, бо ж тут знімати було дешевше. Але в сюжеті це - ніби Росія, актори російські, пропаганда російська.
Знаєте, хто в коментах топчеться?
Українці.
Українською.
- Ой, я ж цей фільм тричі передивилася...
- Мій улюблений!
- А як називається?
- Люся, що ти пишеш, тобі до тої героїні як до Київа рачки!
- Хтось підкаже, як називається, чи ні?!
- Чудова героїня, така жіночна, така красива...
- А доля у неї яка, тяжка, згодні?
- Фільм як називається, альо!!!???!!!!
Коменти тижневої давності. Триденної. Кількамісячної. З України. До російських серіалів, навіть якщо вони зняті в Україні колись, але про росію, бо тут було дешевше. Про Ма-а-а-скву і Пітер. Про "вєлічіє", яким просякнутий навіть дешевий за сюжетом сльозливий російський жіночий серіал.
Хто ці люди, питаю я себе? Де вони живуть, що з таким завзяттям переглядають російську пропаганду в часи, коли тисячи загинули й гинуть, і щодня під обстрілами, і втратили домівки, і рідних?
А ось у декого такого питання не виникло, до того, хто ті люди. Бо саме для них створений "чудовий" телеканал "Дом", чи "FreeДом", і весь телемарафон. І саме для них існує контент, який створюють кварталівці. Я на днях побачила трошки контенту від Олени Кравець. Бо вони, кварталівці, чітко зрозуміли, що потрібно їх аудиторії - емоції. Жалісні, сльозливі, романтичні. Не факти, бо від фактів цей контингент втомлюється - ні, потрібно щось накшталт "хата на тата", чи "міняю жінку", чи "Україна має таланти", таке щоб сучасне, щоб про війну, але щоб розважальне. Щоб і поплакати від емоцій, і поспівчувати, і сімки полузгати перед телевізором. Як таке, на що залипаєш під час клацання по телеканалах, і щоб "не перемикайтеся", будьте з нами. І знову шоу, шоу, шоу...
Для всього цього люду, яким досі цікаві російські серіали. І хоча би дивились мовчки - але вони завзято сперечаються, діляться емоціями, розповідають уривки з власного життя, - все це на російських сторінках. Під російськими серіалами. Впереміжку з російськими ж коментаторами.
Ну повна іділія, як в "старі добрі часи", коли одна на двох історія, один пломбір за 20 копійок, одна для всіх "Ма-а-асква слєзам нє вєріт", одна країна, брати і сестри.
Нерозбірливість, та невибагливість. Масовка. Звичайно, які їм факти, коли є контент, завдяки якому відпочиваєш душею? Тонка душевна організація. Такі скоріше за все і тоді "усталі", і сьогодні потребують відпочинку.
Мені стало соромно за таких людей. Не перед росіянами - перед... Перед світом. Перед загиблими. Перед тими, хто зараз на фронті. Перед сиротами. Перед свідомими. Щось таке внутрішнє, якась гидливість до такого, що існує без розуміння своєї приналежності до країни, яка захищається від ворога.
І я не знаю, що гидкіше - споживач російського лайна, чи нескінченних шоу, чи ті, хто на цьому грають.
