Ну правильно, всі побігли, і я побіг. Всі кинулися за Байденом, і Вова не стримався. Ну як же, а фото? А те що виступ мав бути, то вже другорядне.
Є люди, здатні думати тільки одну думку за раз; те що у нього зараз перед очима, те і головне, все інше моментально забувається. Чи може не люди, а рибки, ми заплуталися…
Зате цілком зрозуміло, якою повинна бути стратегія нашого МЗС відтепер і до обрання нормального Президента. Їхня єдина тактика на всі випадки життя називається «шеф дебіл, не судіть строго, його все одно скоро приберуть».
Випрошувати для себе поблажливе ставлення. Сподіватися, що колеги зрозуміють і пожаліють. Тренувати покер-фейс, сигналізуючи усіма невербальними каналами, що ось це непорозуміння – це не ми, це нас. Але воно скороминуче, то будь ласочка потерпіть разом із нами.
Точно таке зневажливо-поблажливе ставлення до України було у чотирнадцятому. Ми були ніхто і звати ніяк. Ніяких запрошень, ніяких конференцій, ніяких переговорів. Війна? Яка війна, у вас внутрішній громадянський конфлікт, регіони незадоволені центром, у Криму референдум, прийміть нашу глибоку занепокоєність і розпишіться.
Всі подальші події - формування коаліції союзників, введення санкцій проти росії, які били насамперед по цих союзниках, фінансова допомога, кредити МВФ, безвіз (!) – все це було результатом колосальних персональних зусиль Порошенка і його команди. ПП приїжджав без запрошення і приходив під двері, і вони змушені його допускати всередину. Наплювавши на власне я, наступивши на власну гідність, незважаючи на здоров’я чи обставини, він ішов і викладався заради України до останнього, як у бою.
І поступово ігнор перетворився на здивування, повагу і та симпатію. Спочатку до окремої конкретної людини, а вже потім і до України.
А потім прийшов амбітний, але не дуже розумний хлопчик, для якого світ чорно-білий, як клавіші рояля. Всі каки, я цяця.
42-річний перестарок, який не те що не знає рішення для проблеми, він про існування проблеми не здогадується. Воно все пройшло високо над ним, ці трагедії та пристрасті ніяк не долітали до гримерки «Кварталу».
Слабенькому актору серіалів довірили відіграти роль у передвиборчій кампанії. Чи думали сценаристи, що він раптом виграє вибори? Та ніколи у житті, там офігіли іще більше, ніж ми. Довелося перебудовуватися на ходу, вигадувати нові правила гри, не дбаючи про майстерність виконання чи елементарну достовірність.
Картонна фігурка кривляється на сцені, доки за лаштунками виносять останнє театральне майно. І було б дуже наївним вважати, що на Заході не знають Вовину ціну.
Я не сумніваюсь, що знають до останньої копійки, ким і куди було оплачено за цю виставу.
