Цитата зі сторінки росіянина:
"8 мая скорбят проігравшиє, 9 мая празднуют побєдітєлі".
Яка величезна різниця між тими, хто вважає себе "побєдітєлєм", і тими, хто є переможцями насправді. Я не знаю жодної війни, в якій росіяни могли би показати приклад красивої, філігранної, професійної перемоги. Бо для цього потрібні були би наступні чинники:
- якщо вже нападаєш, то нападай на рівного тобі супротивника за чисельністю та ресурсами, коли ти дійсно можеш довести свою перевагу;
- якщо вже ведеш війну - то не за спинами жінок та дітей, особливо чужих, окупованих тобою;
- якщо вже "перемагаєш" - то май совість визнати величезну допомогу союзників, бо без їх зусиль ти міг не виграти;
- якщо вже вважаєш свою "спєцопєрацію" вдалою - то не плати данину чеченцям. Бо інакше на що ж це схоже?
- якщо вже ти "побєдітєль" - то не мародерь, не гвалтуй, не принижуй цими вчинками свою країну настільки, що її потім не стільки ненавидять, а зневажають.
Мені дещо зрозумілі внутрішні настанови людей, які люблять перемагати. Це коли в тебе є ціль, і ти не бачиш перешкод. Коли лупаєш скалу, після того як інші не змогли. Або ти собі кажеш: змогли інші, зможу і я. Але зможу більше. І ти, переможець, дістаєш назовні себе кращого.
Кращого!
А не огидного пристосуванця, який сам собі "побєдітєль" лише завдяки власній пропаганді. Зрештою, такі "побєдітєлі" виглядають як персонажі з зоопарку, на яких дивишся, і не можеш зрозуміти - нащо це світу. І не птах, і не риба, і навіть не хижак, а щось незрівнянно примітивніше.
