«Если бы
выставить в музее
плачущего большевика,
весь день бы
в музее
торчали ротозеи.
Еще бы —
такое
не увидишь и в века!»
Ці рядки Володимира Маяковського з поеми «Володимир Ілліч Ленін» у радянських школах змушували заучувати напам'ять, з юних років привчали мешканців «першої у світі держави робітників і селян», що більшовики у жодному разі не плачуть і не виявляють слабкості. Смішно спостерігати, як у дні сторічного ювілею першого секретаря ЦК Компартії Чехословаччини часів «празької весни» Александра Дубчека медіа пишуть про нього як про комуніста, який умів плакати. Людяність стає антитезою нелюдяності, яка культивувалася з часів більшовицького перевороту та утверджувалася як перевага. Тепер для того, щоб сказати кілька добрих слів про політику комуністичних часів, треба нагадати, що ти бачив сльози на його очах – ті самі сльози, які пропагандист більшовизму Маяковський вважав чи не найбільшим недоліком.
Втім, Дубчек увійшов би до європейської історії, навіть якби не вмів плакати. Для мешканців соціалістичних бараків він і після свого усунення з посади залишився символом незакінчених змін, «соціалізму з людським обличчям». Навіть у роки мого дитинства у Києві розповідали про колишнього першого секретаря ЦК КПЧ, якого після радянської окупації Чехословаччини відправили працювати на лісоповал.
Реальність, звичайно ж, була іншою. Після відставки та виключення з партії Дубчек не був на лісоповалі, хоча його життя і було пов'язане з лісом, він працював механізатором на одному зі словацьких державних лісових підприємств. Його практично ізолювали від суспільства, пильно стежили, але все ж таки не заарештовували і не репресували, як багатьох інших людей у окупованій країні.
Але найголовніше, про що ми тоді, звичайно, вже й не замислювалися, – Дубчек залишався на чолі Компартії Чехословаччини і після введення радянських військ. Як і інші представники керівництва КПЧ, викликані до Москви, він підписався під усіма ультимативними вимогами керівництва КПРС. Втім, один член чехословацької делегації, член політбюро ЦК КПЧ Франтішек Кріґель, «єврейський лікар з Івано-Франківська», як його пізніше назвуть, не прогнувся ані перед загрозами, ані перед добірними антисемітськими образами, якими його обсипали «радянські інтернаціоналісти» й насамперед так званий земляк, відомий своїм хамством перший секретар ЦК компартії України Петро Шелест. Але Дубчек та інші чехословацькі лідери чомусь були впевнені, що, погоджуючись із вимогами окупантів, вони рятують країну, – можливо, просто тому, що вся їхня попередня біографія була пов'язана з тими, хто на них тиснув, а не з тими, хто чекав на їхню відвагу. Навіть після відставки з посади першого секретаря ЦК Дубчек кілька місяців обіймав посаду голови парламенту Чехословаччини і вже на цій посаді встиг підписати кілька найбільш репресивних законів періоду так званої «нормалізації». Вже пізніше він назве свої підписи під цими законами однією з найбільших своїх політичних помилок, – але ж помилку було здійснено.
Не випадково саме тому сторіччя Дубчека значно ширше відзначали на його батьківщині, у Словаччині, ніж у Чехії, яка, власне, і була центром «празької весни». Те, що чехи ставляться до Дубчека значно стриманіше, ніж словаки, легко пояснити. Дубчек зайняв своє місце саме у словацькому національному пантеоні, тому що став одним із світових символів країни, яка лише кілька десятиліть тому вийшла з тіні своєї відомішої сусідки і стверджує своє місце не тільки у майбутньому, а й у минулому. І як тоді прибрати з цього минулого першого словака на чолі Компартії Чехословаччини, по суті, на чолі об'єднаної країни? Словака, який став символом змін і для чехів, і для словаків – і, звісно, не вина Дубчека, що ці зміни так і не було завершено.
Випробування «празькою весною» стало одним із найбільших випробувань не тільки для чехословацької, а й для радянської партійної номенклатури – не випадково під час перемовин лідерів КПЧ та КПРС не лише Дубчек плакав, а й Брежнєв непритомнів. Вважається, що саме розгром чехословацьких реформаторів та радянська окупація країни стали прологом до неминучого краху Радянського Союзу.
Але що було б, якби реформи Дубчека тривали? Для нього нічого хорошого. Будь-які зміни неминуче призвели б до того, що комуністи втратили би не тільки монополію на свободу слова, а й монополію на владу. Конкуренція передбачала проведення чесних виборів – тобто таких, на яких партія могла би програти. Чудовий приклад – те, що відбувалося у Польщі після «круглого столу» влади та опозиції, коли польські комуністи ще не втратили своїх ресурсів, а у СРСР на своїх посадах перебували майбутні члени ГКЧП. Правляча тоді у «народній Польщі» ПОРП, як відомо, забезпечила собі більшість голосів у парламенті саме завдяки домовленостям з опозиціонерами. Але ось тільки більшість ця складалося з депутатів самої ПОРП та партій-сателітів, які протягом десятиліть виконували всі вказівки керівництва «робітничої партії».
Ось лише у новому парламенті ці депутати домовилися про формування коаліції з опозиціонерами й з'явився перший некомуністичний прем'єр Польщі, Тадеуш Мазовецький.
Приблизно та сама доля чекала і на чехословацьких комуністів. За два десятиліття до змін у Центральній Європі вони опинилися би перед роздоріжжям – відмовитися від влади або від «людського обличчя». І цілком можливо, що радянська окупація просто врятувала не просто репутацію, а образ і самого Дубчека, і «соціалізму з людським обличчям». І породила утопію, неспроможність якої стала очевидною через кілька десятиліть, під час перебудови у СРСР і «оксамитової революції» у Чехословаччині.
Дубчека, що з'явився перед учасниками протестів проти комуністичної диктатури, зустріли із незвичайним ентузіазмом. Він знову став головою Федеральних зборів. Але виглядав людиною з далекого минулого. І зовсім не тому, що постарів.
А тому, що в умовах, коли можна будувати звичайне демократичне суспільство, нікому не потрібне «людське обличчя» диктатури.
