Десятиліття «арабської весни» коментують сьогодні у світі насамперед крізь призму очевидного розчарування процесами, які почалися після самоспалення Мухаммеда Буазізі в Тунісі і сприймалися як початок демократизації Близького Сходу і очевидної демонстрації готовності до змін архаїчних суспільств, здавалося б, безповоротно застигли в маргінальності 50-60 років минулого століття. Але, очевидно, відповідати потрібно не на питання «чому у них не вийшло», а на питання, що відбувалося насправді.
Крах диктаторів
Насправді країни, у яких почалася «арабська весна», не були однаковими – як не були однаковими колишні радянські республіки в момент розпаду СРСР – хоча, можливо, у випадку з арабськими країнами це не було таким очевидним, як у випадку з Естонією і Туркменістаном. І, тим не менш, уважний аналіз наслідків «арабської весни» наочно ці відмінності демонструє.
Що дійсно вичерпало себе – то це режим світських військових диктатур, який в арабському світі став головною альтернативою теократичним монархіям – як це не дивно, але монархії виявилися більш довговічними і здатними змінюватися. А от наслідки краху диктатур виявилися обумовлені самим характером близькосхідних суспільств.
Якщо в Тунісі, де і сама диктатура була порівняно м'якою і відкритою для зовнішньому світу, вдалося забезпечити змінюваність влади, то в Єгипті повалення режиму Хосні Мубарака виявилося банальною спецоперацією військових – втім ознаки цього були вже у дні повстання. Мубарак і сам усвідомлював крихкість режиму військової диктатури, що дістався йому в спадок від Насера і Садата. Останній вже почав робити спроби перетворення режиму на багатопартійну сімейну автократію – але був зупинений вбивцями.
Такий самий сімейний режим почав наприкінці свого правління створювати і Мубарак, але він не зрозумів найважливішого: у відриві від військової сили влада буде приречена програти могутнім опонентам армії – «Братам-мусульманам». Власне, ще Насер встановив військову диктатуру і змістив першого очільника режиму генерала Нагіба, коли зрозумів, що в демократичному протистоянні армія програє «Братам...». У результаті Мубарак був повалений народом при байдужості армії, а «Брати-мусульмани», як щури за щуроловом, кинулися з підпілля в пастку нової єгипетської демократії, щоб буквально за рік бути розчавленими на світлі відновленим військовим режимом.
А от у Лівії, Ємені та Сирії повстання проти диктаторів проявило повну відсутність державної єдності – до «арабської весни» цілісність цих держав забезпечувалася виключно силою. Усі три країни повернулися до доколоніальної моделі племінного протиборства, а єдиний з живих диктаторів – Башар Асад – завдячує збереженням влади виключно Москві і Тегерану.
І це, між іншим, цілком логічно. Вичерпаність режиму не означає синхронного розвитку територій, охоплених схожими по суті диктатурами. Одне авторитарне правління завжди нагадує інше: саме тому другий секретар ЦК компартії Естонії міг завтра опинитися другим секретарем ЦК компартії Туркменістану. Але сучасний естонський міністр не зможе працювати у туркменському уряді, ба більше – навіть колишній президент Грузії не може працювати в українській владі, які ілюзії з цього приводу не існували б у вітчизняних «міських божевільних».
Точно так і з арабськими країнами: процес демократизації Тунісу не можна відтворити у Єгипті, а процес консолідації влади у Єгипті не можна відтворити в Лівії. І попереду у Близького Сходу – десятиліття судом на шляху побудови цивілізованих суспільств. Як, втім, і у колишнього Радянського Союзу.
Страх Путіна
Тим більше, що для цього самого колишнього Радянського Союзу «арабська весна» зіграла фатальну роль, роль концентратора страху, який потім буде визначати всі наступні дії Кремля. Прийнято вважати, що в Москві були дуже налякані «революцією троянд» у Тбілісі і «помаранчевою революцією» у Києві і з цього моменту стали замислюватися про те, як повернути вплив на пострадянському просторі. Але це хибна думка. У Кремлі завжди були зацікавлені у такому впливі, проте сприймали обидві революції швидше як номенклатурні перевороти.
Причому в «революції троянд» навіть намагалися брати участь, адже одним з її лідерів була давній конфідент Москви Ніно Бурджанадзе. Сьогодні вже мало хто пам'ятає, що президент Едуард Шеварднадзе пішов у відставку після прильоту у Тбілісі тодішнього міністра закордонних справ Росії, вихідця з Грузії Ігоря Іванова, який провів цілком дружню спільну зустріч з президентом і опозиційними лідерами.
А от «помаранчева революція» була сприйнята Москвою як елемент нечесної гри команди Ющенка, яка використовувала грузинську схему – після чого і було поставлено остаточно здійснене 2010 року завдання реваншу. Але ніякого нападу в момент повстань на Грузію і Україну, ніякого Криму. Навіть повернення Грузією контролю над Аджарією було сприйнято без особливих емоцій. І сам Кремль із задоволенням грався у «кольорові революції» в Киргизстані, чекістам явно сподобалося використовувати народні повстання як елемент впливу на колишні колонії.
З «арабською весною» все змінилося відразу – коли Путін побачив, що американці лише стежать за долею свого давнього союзника Мубарака і ніхто навіть не думає дбати про безпеку поваленого лівійського диктатора Каддафі, цього Лукашенка арабської Африки. Кадри з катуванням Каддафі стали вирішальними для доль України, Грузії, Білорусі, та й самої Росії. Саме тоді Путін остаточно вирішив не віддавати ані влади, ані сфери впливу, ба більше – поступально й безжально відновлювати контроль над колишніми територіями СРСР. І до народних повстань на території колишнього Радянського Союзу почали ставитися вже не так зневажливо, як до початку «арабської весни».
На перший український Майдан дивилися через монокль, на другий – крізь приціл автомата. Кремль міг дозволити собі витрачати час на послаблення Лукашенка, але відразу ж після того, як протести в Білорусі набули характеру народного повстання, виявився на боці диктатора. І це просто. У кожній людині, яка виходить на вулиці Києва або Мінська, Путін бачить лівійця, що вовтузить по піску тіло Каддафі. А в цьому тілі Каддафі він бачить власний спотворений труп.
