Існує багато визначень зла. Узагальнює їх те, що зло – це привласнення колективного блага.
Кишеньковий злодій викрадає не гаманця – він викрадає суспільну безпеку. Привласнює її, і тим скорочує спільне на користь приватного. У цьому сенсі немає різниці між ним і тим, хто сідає п’яний за кермо.
Корупція, монополії, хабарі – це ж ніщо інше, як порушення правил чесної конкуренції. Коли за все доводиться доплачувати конкретному мені. І весь розрахунок будується на тому, що збитки – вони на всіх і потроху, а бонус – комусь конкретному й великий.
А тому будь-яке зло починається з привласнення колективного блага. Зі знищення спільного капіталу. З приватизації того, що належить усім.
Якість держави саме й визначається тим, скільки в ній “спільних благ”. Чисті парки та безпечні вулиці. Конкурентне середовище в бізнесі та держзакупівлях. Ефективні адміністративні послуги.
Будь-який викинутий повз урну недопалок – вирахування зі спільної суми. А обиватель, який ставить гараж на дитячому майданчику, у цьому сенсі подібний до монополіста, який продає послугу втричі дорожче, знищуючи конкурентів за допомогою адмінресурсу.
До того ж викрадення спільного ще полюбляють пояснювати альтруїзмом. “Заради дітей”. “Заради сім’ї”. Формула самовиправдання завжди однакова – злодій приховує свою відповідальність за мотивами турботи про близьких.
Ентропія держави починається тієї миті, коли кількість тих, хто приватизує спільне благо, перевищує кількість тих, хто його створює. Саме це співвідношення і є частина того, що називають колективною етикою. Якщо перемагає логіка “дерибану” – країна котиться під укіс. Якщо перемагає етика інвестування – держава стає точкою росту.
За великим рахунком, саме в цьому й полягає один з чільних викликів сучасної України.
По один бік – ті, хто живуть як раніше. У парадигмі доїдання спільного. У логіці приватизації колективного. Вони не сприймають за щось своє ані країну, ані державу. За своє вони визнають тільки й винятково власні сім’ї. І готові інвестувати тільки в них, відбираючи в усіх інших.
Усі вони обкрадають тих, хто опинився по інший бік. Хто сплачує податки. Хто намагається жити за правилами. І хто прагне змінювати ці правила, якщо вони прописані на користь першого табору.
Ці другі можуть служити в армії чи викладати у школах. Можуть створювати робочі місця або волонтерити. Вони можуть працювати на держслужбі чи бути митцями. Але їх вирізняє те, що їхній світ не закінчується на порозі персональних квартир. У їхньому світі існує щось спільне – те, що не належить їм особисто – і вони готові в це вкладати. Навіть якщо хтось інший не полишає спроб це привласнити.
Ми переможемо тоді, коли других буде більше. І програємо, якщо погодимося виправдовувати підлість інтересами родини. Власної родини.
