Коли чую "прості рішення" від цивільних, а особливо політиків та представників влади, які стосуються ЗСУ в стані війни, в мене починає око тіпати. Я дуже простою мовою.
Військова справа це професія. Це фах. Це освіта, знання, досвід та особисті якості в комплексі.
І не завжди всі ці чинники співпадають. Все як в реальному житті. Коли комусь треба лікар, то чомусь шукають профільного та вузького спеціаліста. А не йдуть до першого в білому халаті. Бо він може бути паталогом, а не кардіологом.
А от до людей з офіцерськими погонами чомусь відношення саме таке. Є погони – значить спец. При чому парадокс. Як правило це роблять люди, які гаряче виступають за те щоб рядовий склад використовувався за спеціальністю в якому він фахівець в цивільному житті.
Через війну, через збільшення армії, через втрати серед кадрових військових та контрактників в перші місяці, через мобілізацію, у нас випало кілька ланок знань та освіти в ланцюгу управління підрозділами.
В нас зараз цивільна армія. Давайте трошки математики. На момент вторгнення, по конституції, в ЗСУ 300 000 активних службовця. По факту не більше 200 тисяч військовослужбовців. На лютий 21 року це було 195 626 військовослужбовця. За Хомчака та Тарана ця цифра скорочувалась кожного місяця. Це з тиловими та навчальними підрозділами, з силами логістики, підтримки, військовими вишами, курсантами, срочніками і таке інше. В лютому 22 року Зеленський заявив що буде збільшення на 100 тис, але почалось вторгнення.
Самі великі втрати серед кадрових військових, контрактників та ОР1 були в перші місяці вторгнення. Це були запеклі бої. Хаос та втрата управління. Це були ракетні та авіаційні удари. Це все прийняли на себе в основному діючі військовослужбовці та оперативний резерв 1.
Чи всі тоді були дуже фаховими? Звісно ні. Бо армія це зріз суспільства. Як в кожному колективі є різні люди.
Але вони були більш фахові та більш досвідчені ніж ті які прийшли по мобілізації. На 21 Травня 2022 року в ЗСУ вже було 700 тис. Зараз не володію цифрою, але близько мільйону. Тобто в більшості своїй наша армія зараз цивільна. І без військової освіти. Офіцери з військової кафедрою, переатестовані юристи, СБУшники та правоохоронці і інші спецзвання. До речі, призвані з резерву офіцери НГУ (за виключенням кількох бригад), теж мають вельми специфічну освіту і не дружать зі знаннями армійськими.
Серед них дуже багато розумних і фахових в своїй справі людей. Багато гарних менеджерів, управлінців та організаторів. Але ці якості працюють під час формування та "напівпартизанських" дій. Але в протистоянні з лінійними підрозділами армії РФ цього замало.
Наскільки масові були випадки, коли командири підрозділів ТРО та ДФТГ, ефективно сформували та організували підрозділи. Які в стані хаосу перших днів і тижнів показали себе досить ефективно. Але коли ворог перегрупувався та почав все робити за правилами військової науки, почалися дуже великі проблеми. В першу чергу через брак знання. Я знав не поодинокі випадки коли командири бригад ТРО не знають що таке "бойовий порядок". Коли командири не знають як обладнати позиції. Просто не знають. Не вміють поставити задачу бо самі цього не робили ніколи. І починали вигадувати велосипед виходячи з життєвого досвіду та інтуїції. Інколи це працювало. Частіше ні.
Почалась проблема з комунікацією і з управлінням. Просто через брак досвіду та знань. Через повне не розуміння що треба робити та як виконувати задачу. Через нерозуміння як будуть діяти суміжники та на що розраховує старший начальник.
Коли старший начальник/командир маючий військову освіту (в.академія/в.училище, оперативно- тактичний, оперативно-стратегічний рівень) та досвід війни з 14-15-16 років, щось планує або ставить задачу, він це робить оперуючи своїми знаннями, які в принципі повинні бути у його підлеглих командирів. Аж до самого низу. Але на ділі, виходить, що кадровий офіцер ставить задачу і до підлеглого "доходить" ледь не половина. Він просто не розуміє задум через брак знань. Але перепитати, або уточнювати, мало хто наважується. По різним причинам. Далі офіцер не маючий знань та освіти передає все це своїм ще більше цивільним підлеглим. Ще втрата частини задуму. Потім ще. В результаті до зовсім цивільного командира роти/взводу доходить 10-15% інформації. І ніхто по цьому ланцюгу не може признатися, що він щось тупить. І сержантам та бійцям прилітає задача - "мужики, бачите посадку/хати, ідіть туди, там розберетесь. Там нікого нема". Мужики йдуть і гинуть. А наступного разу відмовляються. При плануванні цього, командир взводу/роту не має уявлення що буде відбуватися в реальності, бо він ніколи сам нічого подібного не робив.
У військових вишах та училищах, майбутній офіцер проходить всі ланки. Він починає рядовим, потім в якості сержанта/старшини, потім взводним в військах. Але перший час він живе як солдат та більшість солдатських задач виконує сам. Він сам своїми ногами ра руками робить те, що потім будуть робити його підлеглі. А от в мобілізованих та переатестованих офіцерів це знання просто відсутнє. До цього ще додаються особисті якості. Якщо людина лайно в житті, то вона буде таким же лайном і на службі. Це просто набуває більшого значення.
Усі переатестовані та мобілізовані офіцери поділяються на два види. Солдат/боєць/воїн та директор. Солдат/воїн вчиться, мотивований, любить вчитися, намагається все зробити краще і завжди готовий сам піти з підрозділом виконати задачу яку сам запланував. Бо він її планує як для себе. Для себе. Він чує підлеглих, він бере до уваги їх зауваження, але рішення - то його відповідальність. Він вчиться у солдата та сержанта, який має досвід, він постійно намагається вдосконалити себе та підрозділ. Директора то директора. Загальне керівництво, просто передача наказів, які прийшли зверху, уникнення відповідальності і таке все інше. Коли навчаний сержант каже директору - "так не можна, краще от так", директор обриває слова матючинням - завали хлєбальник і роби що тобі наказують. Для них задача уникати відповідальності і піти на підвищення. Чим старше посада тим вона безпечніша.
Коли ми почали готувати молодших командирів, то дуже часто стикалися з тим що навчані солдати/сержанти наривалися на директорів в свої підрозділах. Особливо часто це було в ТРО. Невпевнені в собі командири сприймали корисну інформацію як критику та підрив їх авторитету і вони в цьому вбачали що завгодно, а не конструктив.
Коли ми почали працювати на рівні навчального центра і відновлювати боєздатність підрозділів, то ми стали брати піхотні підрозділи з командирами. Тобто заходить кілька рот з командирами взводів, заступником ротного та ротним. Офіцери разом з солдатами проходять курс відновлення за програмою БЗВП, потім з відібраними кандидатами їдуть на тренінг молодших командирів. Там проходять його разом з майбутніми сержантами. Вони знають і вміють все що вміють їх люди. Вони разом з ними вчаться топографії, ходять в патрулі, планують, та проводять аналіз, штурмують, або сидять в обороні, проводять спостереження та повзуть годинами у вправах розвідки. Під дощем та в спеку. Ними командують їх підлеглі і вони виконують поставлені задачі. Вони знають все що вміють їх підлеглі. Вони знають хто на що здатен. Як хто поведе себе. Як буде думати та якими знаннями оперувати кожен стрілець. Для них слова - "пройдете три посадки та зайдете в окопи", то вже не по мапі вимірювати, а своя м'язова пам'ять. Ефективність таких підрозділів в рази вище.
Але коли до нас приходять "директора", то все зводиться до "прослухав курс". Їм пофіг, або «я вротїбавявоював».
Це складний та довгий процес. В нас при військових вишах є курси для офіцерів, де навчають базових навичок та знань саме для офіцерської роботи. Добре коли людина туди попала після того як була у піхоті стрільцем або сержантом. Тоді він може свій досвід використати як офіцер. Але зазвичай цивільні люди приходять на офіцерські посади без знання та уяви.
Чи можна було за майже два роки війни підготувати потрібну кількість офіцерів? Ні. Бо їх і так не вистачає. А для цього прийшлося б вивільнити половину і десь їх навчати. А в нас зараз дуже велика проблема з молодшими командирами.
Командира взводу вчать 5 років. Вчать людей які свідомо вибрали для себе військову кар'єру. Мотивованих. А ми зараз в більшості маємо людей, які умовно вчилися на умовно військовій кафедрі. Які були відмобілізовані на офіцерські посади.
Війна це завжди нестача всього. В першу чергу людей і часу на їх підготовку. І як би нам не хотілось "простих" рішень, їх не буває в складній професії.
Одне з основних іронічних правил в армії - якщо працює, не чіпай. Бо розламати легко, а далі що? Можна звільніти полковників і генералів. А далі що? У росії є запас кадрових військових, бо їх армія більше. А ми можемо звільнити кадрових, які не подобаються політикам, и отримати цивільних, які не знають що таке бойовий порядок і як його розгортати.
Перед тим як зламати щось що працює погано, треба створити те, що зразу запрацює гарно. А бажано буде працювати якийсь час паралельно а потім перебере на себе функції і кращий досвід який є у хворої «системи». Але це дуже скучно, важко і не медійно. І це потребує підтримки політиків та влади. Бо в умовах війни сама армія обмежена в ресурсах. Але у нас і досі люблять прості рішення. Які на жаль не працюють в складних умовах.
Кожен Українець це ціль для росії. Мета якої - вбити. Кожного з нас. Коли хтось тимчасово не ціль, він на лінії вогню по іншим цілям. І цей стан просто так не зміниться. Його можна змінити тільки своїми руками. Він буде до тих пір, поки ми не переможемо.
