Ми залишили Лисичанськ. Там де я, ця новина настрій зіпсувала але шоком не була. Всі і так знали що таке можливо. Знали, що частини відводять. Що тримати позиції нереально, бо вже нема чого тримати. Можна відбивати ворога який ломиться в атаку, але нічого не можна зробити з тонами вибухівки які падають з неба з інтенсивністю хорошої зливи. Окупанти в своєму репертуарі – вогневий вал, за ним наступ. Боєприпасів вони не те що не жаліють – роблять вигляд ніби у них боєприпасам кінця-краю нема.
Ми залишили Лисичанськ. Ой ні, я не буду повторювати банальностей про те, що ми виснажуємо ворога і що за кожен наш кілометр ворог платить сотнями рил. Про це сказано вже стільки, що не почути міг або дурень або панікер. До обох категорій звертатися марно. Я скажу інакше, ми іншого виходу не маємо. Ми три роки тому обрали владу яка хотіла «просто перестати стріляти» і «шукала мир в очах Путіна». За якої скорочували бойові бригади і не створювали запасів форми і боєприпасів. Москва в той самий час ударно готувалася до війни. Ви всерйоз вважаєте, що тепер ми маємо протягом пари місяців Росію одною лівою? Я до речі нагадаю, що президент який пропонував «зупинитися десь посередині», в часи коли Маріуполь і Херсон були наші, ще й зараз має немалий рейтинг. Ще й зараз посполиті йому щиро вірять, як вірили свого часу Брюховецькому а не Дорошенко, і Петрику а не Мазепі. Ви чекали чогось іншого?
Ми залишили Лисичанськ. Вам боляче? То вам так здається. Біль того хто горює від цієї новини у тилу – ніщо порівняно з болем солдата, який залишає позицію. Пішки. З чорним від нагару «покемоном» на плечі і кількома коробами набоїв в руці. Брудний і запилений. У пітних бронику і касці. На жарі за 30 град. Я бачив таких бійців. В їхніх очах було все. Сором – від того що лишають свою землю. Біль – бо це неймовірно важко. Почуття обов’язку, бо солдат виконує накази. Віра – що скоро повернемося. Все це на тлі нелюдської втоми, людини яку тижнями глушили артою – серед пилюки під палаючим сонцем. Вам боляче? Розкажіть це їм.
Ми залишили Лисичанськ. Я знав що до цього іде? Так знав. Чому не казав? Зустрічне питання, а ким би ви мене назвали, скажи я таке? Подякуйте неначасникам, завдяки їм наразі кожного хто каже правду називають панікером. Бо правда псує рейтинг Найвпливовішого. А якщо в Найвпливовішого не буде рейтингу, до влади прийде гетьман, якмй зараз забезпечує армію БПЛА, пікапами і вантажівками.
Ми залишили Личичанськ. Що далі? Та те що й раніше. Оборонятися і виснажувати. На нових рубежах. Скільки? Скільки треба. З нинішньої ситуації є два виходи – перемогти і здатися. Здаватися я не бажаю, я не для того взяв зброю в руки.
Тому ми переможемо. Скажете неможливо? Якщо сказали – ви вже програли. А я – ні. І хлопці зі зброєю навколо мене – ні. Ми – Чорні Запорожці. Ми – 72-а механізована! Ми битимемося, поки руки зброю тримають. А з нами – Королівська піхота, бригада Острозького, ДШВ, ССО, танкісти, авіація. Всі Збройні сили України.
Вони хотіли охопити нас ударами від Києва і Миколаєва – провалилися. Вони поривалися охопити нас ударами з Сумщини і Запоріжжя – провалилися. Вони силилися оточити нас ударами з Ізюма і Гуляйполя – провалилися. Вони жестом доброї волі забралися нафіг з острову Зміїний. Вони ганебно втекли з Київщини, Чернігівщини та Сумщини. Ми топимо їхні кораблі і бурові.
Україна опирається.
Ми втратили багато території? А поляки у 1920 р. відступали до Варшави. Для Москви це дуже погано закінчилося. Все ще попереду.
Я вірю своїм командирам. Я вірю головнокомандувачу Залужному. Ми здамо цей іспит на право називатися нацією і жити у власній державі. Ми обов’язково повернемося в Лисичанськ, Сіверодонецьк, Маріуполь, Херсон, Донецьк та Луганськ.
Можна у це не вірити. А можна на це працювати. Допомагаючи волонтерам, наприклад. Як говорить класика світової мудрості «Кожному воздається по вірі його».
