Труднощі у визначенні природи путінізму і його практики, як на мене, часто лежать у доволі банальній площині.
Оцінюючи новий виклик, ми зазвичай рефлексуємо, виходячи з власного досвіду та тих уроків, які залишило нам минуле. Звідси й порівняння. Згадуємо, що була Друга світова війна, у якій світ позиціював нацистський режим та його архітектора – Адольфа Гітлера з утіленням абсолютного зла. Останніми роками пострадянська спільнота більш-менш дійшла згоди на тому, що до тієї трагедії не меншою мірою спричинився і Йосиф Сталін. Отож, — паралелі між цими двома диктаторами та експідполковником КҐБ лежать, буцімто на поверхні.
Днями проартикульовано ще одне порівняння, спричинене виступом речника державного департаменту США Неда Прайса, у якому він, посилаючись на свого шефа Ентоні Блінкена прозоро натякає, що роль "гітлера" у глобальному конфлікті цивілізацій, фрагментом якого є російсько-українська війна, слід віддати Сі Цзиньпіну. А Путін, мовляв, мав би втішатися лаврами Муссоліні, бо фактично Пекін нині є сюзереном Москви.
У логіці прикладного, поверхневого штибу, тут звісно не відмовиш. КНР жодним чином не засудила агресію Росії проти України, щобільше, — є підозра, що Путін зважився на повномасштабне вторгнення після того, як отримав стовідсоткові гарантії Піднебесної про невтручання і залаштункову підтримку. Акурат напередодні РФ та КНР підписали документ, який передбачає "партнерство без обмежень", в якому зафіксовано абсолютно неприйнятні світовою спільнотою речі. Фактично повернення до "права сили" у розв'язанні міжнародних питань, до сфер впливу. І цього документа достатньо, аби з цілком обґрунтованими підозрами ставитися до декларованої Китаєм політики "нейтралітету". Це вже навіть не славнозвісні посиденьки на березі в очікуванні того, як рікою пропливе труп ворога…
Та повернімося до усталених аналогій. Путін – це не реінкарнація ні Гітлера, ні Сталіна, ні тим паче — Муссоліні. Путін – це Путін. Це апофеоз суто російських практик державного устрою і методів управління, нагромаджених, мабуть, ще з часів ординської навали. Це – симбіоз азійських деспотій, візантійщини, большевизму і каґебізму, специфічний коктейль невиправданих з часів Петра (от дався ж Путіну цей неотесаний "імператор" з замашками Калігули) амбіцій, дрімучої архаїки звичок і дикості "глубінного народа", випарами якого надихалися не менш збочені "філософи" і "юродиві" "пророки" – від "старців" Оптіной пустині через Ільїна, російських чорносотенців, до Дуґіна і "мислителів" на кшталт Проханова і Ізборскаго клуба.
А ще – це одвічний маразм російських правителів про надуману велич, всемогутність влади на тлі "мовчання мас". Псевдоісторичні уявлення про "одвічно" російський терен (чого варта путінська фраза Путіна на Петербурзькому економічному форумі про СРСР як "історичну Росію"), потуги повторити совєтські практики експансії "за межі" зон впливу – у ту ж таки Сирію чи в Африку (силами ПВК "Ваґнер").
Так, звісно, Путін взяв до свого арсеналу певні елементи нацистської практики, зокрема, заяви про "остаточне розв'язання українського питання" очевидно корелюються з планами Шоа, що, у висліді, обернулися мільйонними жертвами єврейського народу.
Але не забудьмо, що опісля Другої світової війни Європа вжахнулася новим геноцидом на Балканах, і поміркуймо, звідки його коріння (за великим рахунком), яка "культура", "релігія" і врешті-решт модель держави "надихала" воєнних злочинців Радко Младича, Радована Караджича та Слободана Мілошевича.
Що ж до порівняння Путіна з Муссоліні, то воно має сенс лише як "мовна фігура". Беніто був продуктом тогочасної Італії, з її "соціалістичними мареннями", присмаченими відтак ніцшеанством. Його ідея "fascio" була реакцією італійського обивателя на безлад і засилля мафії. Але доведена до абсурду і підживлена особистим нарцисизмом та повоєнною (маю на увазі Велику війну) реваншистською лихоманкою обернулася трагедією для нації.
Так, путінізм – не унікальний. Він "стоїть на плечах" диктатур та сатрапій минулого. Водночас він – перш за все, недолуга відповідь сучасному глобалізованому світові, його цінностям і його цілям. Відповідь кривава і нелюдська, яка апріорі означає крах для її сценаристів. І разом з ними — для тих, хто мовчазною згодою і рабською покорою сприяв злочинцям.
