Як би не кортіло мені поговорити про «Курський фронт», але це справа компетентних військових аналітиків «ІС», я ж в цьому випадку всього лише соціальний спостерігач, тому буду робити те, що маю, а саме, розповідати про життя соціальних груп в ОРДЛО, аналізувати, співпоставляти, розмірковувати.
От, наприклад, про те, що серпень на Донбасі завжди чекали, бо ж остання неділя серпня, це свято День шахтаря, найвеличніше свято Донбасу. Його тут святкували з таким розмахом, що на росії лише диву давалися.
Звісно ж, Донецьк мав повний карт-бланш на святкування. Це й видовищні шоу, й зірки світового рівня, але й таке містечко, як Довжанськ, де я жила до переселення, теж не пасло задніх, були в нас й Повалій, й Лорак, й Ротару, й інші зірки української естради. Були подарунки шахтарям, навіть авто найкращим бригадирам. Пишні застілля. Яскраві феєрверки. До свята готувалися заздалегідь й у соцмережах міста тільки-но й розмов було щодо того, яку ж зірку привезуть на святкування.
Це було колись. У житті, яке в ОРДЛО зціплено та нервово називають «до війни». Ті, у кого є сміливість, кажуть «коли тут була Україна».
Але за таку згадку тут можна поплатитися головою й це не в переносному сенсі. Бо критична більшість мешканців ОРДЛО ненавидить будь-яку згадку про Україну.
Як тільки хтось в ОРДЛО починає згадувати про життя до війни, а тим паче, порівнює життя сьогодення «республіки» з тим, коли тут була Україна, тут же починається відносно нього агресія, погрози, бо це дратує.
Так, мешканців ОРДЛО дуже дратують будь-які спогади про їх життя до 2014-го року. До моменту, коли вони почали горлати «Донбас-росія» та вірити в те, що при росії вони будуть жити «пабагатому», тобто на мільйони краще ніж при Україні.
Люди обговорювали у 2014-му не політику, не мову, не історію, а те, скільки їм заплатить росія за зраду України.
Ці розмови були завуальовані, рідко хто казав прямо «за зраду», просто шуткували «путин нам заплалит, что мы уделаем Киев».
Мріяли, як будуть забирати у багатих та роздавати собі, тобто бідним. Критична більшість шахтарів Донбасу, яка мала зарплату від 10 до 50 000 гривень та пенсії на 2014 рік у розмірі 15 000 гривень, іномарки, гарні будинки та квартири, їздили відпочивати у Крим та за кордон, купляли дружинам золоті прикраси, шуби з натурального хутра та машини, вважали себе бідними. Ось така арифметика була. То багатими визнавали будь кого, сусіда, конкурента по бізнесу, колегу по роботі, який жив трошки гарніше ніж вони, або, що цікаво, навіть гірше, але просто не подобався чи йому заздрили.
Політика була на третьому місті та й то, більше казали, як мало Київ дає «бідним» шахтарям.
Ну й ще найулюбленіше «Донбас годує Київ».
Цими наративами на Донбасі жили, марили. Це давало людям відчуття власної значності. Це п’янило. Ще б пак. Якийсь там шахтар з Довжанська годує киян.
Оці хибні наративи, що на Донбасу підтримувались роками й призвели до того, що люди втратили відчуття реальності та стали жити, немов «вхопили бога за бороду».
Будь які інформаційні маніпуляції можливі лише тоді, коли населення немає освіти, необхідних знань.
Мрію, щоб коли небудь зі школи українці вивчали формування бюджету, закони, Конституцію, податкову грамотність та інші необхідні у житті речі. Щоб кожна людина мала фундамент знань, як існує країна, село, місто.
Як би це вивчали шахтарі Донбасу, вони б знали, що шахти, це давно нерентабельні підприємства, які утримувалися лише за рахунок державного бюджету України.
Але, перейдемо від спогадів до сучасності. Наразі у ОРДЛО про день шахтаря майже не згадують. Бо шахти працюють ледь дихаючи, з живих залишилося лише 5% від тих, що були тут до війни. Шахтарі не отримують зарплатню вже понад 5 місяців.
ОРДЛО змінилося за ці роки.
Й ці зміни ніяк не ті, які очікувала критична більшість населення.
Та й більшості з тих, хто мріяв пожити по-руськи та пабагатому вже немає в живих.
Згадки про минуле все ж таки не відпускають. Й все більше людей коментуючи життя в «республиці», де повно сміття, безробітних, де не платять зарплатню, а міста все більше нагадують якийсь аул чи тундру з ярангами, через кількість бурятів та дегастанців, де життя люди нічого не варто, де повернулися не тільки 90-ті, а й 33, 37, повертаються думками до мирного життя, до війни, коли на Донбасі була Україна.
Звісно ж, критична більшість намагається закрити рота тим, хто ностальгує. Навіть називає їх «ждунами», пише на них доноси, бо вважає, що ці люди чекають на повернення України. Може й так. Але здебільшого бачу, що це просто критичне мислення та висновки, бо роздратування та ненависть до України ще не зникли.
Мешканці ОРДЛО продовжують заспокоювати себе мантрою «москва не одразу будувалася», але якось мляво.
Й чим ближче до дати святкування дня шахтаря, тим більше розмов про те, як було й що втратили. Ще більше роздратування, ще більше заспокоювання «ось-ось». Ще більше злості до тих, хто згадує.
Що ж, напевне це неминуче, ось це роздратування, розчарування, визнання, що колись було краще ніж набудували. Ще не має розуміння особистої відповідальності за утворене, особистої провини за загублене, ну, й як немає розуміння, яку роль в усьому цьому зіграли оті хибні наративи, свята віра в «путін даст» та гарну росію та сама росія. Але, зрештою, наука ніколи не давалася просто так. Інколи болючий досвід «пальці у розетку» краще за тисячі умовлянь.
