Тилу іноді дорікають тим, що ми тут занадто в ейфорії та в теплій ванній. Ех, хотіла б я зараз в таких теплий ейфорійний тил. За моїми власними спостереженнями, тил у важкій депресії.
Особливо це відчутно в тих містах, які побували під обстрілами. Харків, наприклад. Місто дуже тихе та мовчазне. Навіть галасливі підлітки, які минулого року так діставали всіх своїми гучними колонками, більше не кричать і не сміються, і не слухають музику. Ці діти більше не сміються. Принишкли, пересуваються вулицями непомітно і швидко.
Справа в тому, що на цій війні більше немає тилу як такого. Що я маю на увазі? Колись у батька був колега з Закарпаття, набагато старший за нього, народився ще до тієї війни. Батько якось спитав його, що він про війну пам'ятає. І він розповів:
"Пасемо ми з татом вівці на полонині, дивлюся — літаки летять. Я питаю, що то за літаки. А тато каже: "То німці полетіли бомбить Москву". Через три роки знову літаки летать. Питаю в тата, що то таке. "То росіяни полетіли бомбить Берлін".
У нас більше немає такої полонини. Щодня і щоночі ми можемо загинути під дахом свого будинку. І навіть з полонини, зі справжньої полонини, куди точно не прилетить, ми чуємо крики людей під завалами в Дніпрі, ми чуємо кулеметні черги з Соледару, ми дивимося на братські могили в Ізюмі. У сусіда загинув син, в знайомої чоловік повернувся без ноги. Алея Героїв у моїй рідній Сахновщині вже величезна, більше 10 фото — а це така маленька громада, всього 10 тисяч. І всі молоді, молодші за мене. В нас немає ніякого теплого тилу.
Тил масово в депресії. Я бачу це навколо себе і в собі. Хтось цілими днями сидить тицяє на кульки в телефонній іграшці, хтось в запої, оця перестала фарбувати волосся і зовсім сива, цей не може згадати, куди поклав документи і взагалі нічого не може згадати. Я почала було влітку вчити вкотре англійську і закинула — не запам'ятовую слова.
Я знаю, що ви зараз скажете: "Ти диви на них, вони в депресії. А як же хлопцям в окопі? Хіба вони не втомились?". Скаже і буде правий, бо тил ці слова повторює собі щодня. Зберися, ганчірка, хлопці сидять в холодному окопі, а ти тут рюмсаєш. І до нашого звичного смутку додається почуття провини, бо хлопці в окопі, а ти, боягузка, у теплому ліжку. Недавно в Харкові ховали дівчину, добровольця, загинула на війні, зовсім молода, 28 років. Вона загинула, а я чому жива, а чим я краща за неї? На фронті страшно, в тилу соромно жити.
Скажу дивну річ, але у березні під обстрілами було якось простіше. Тоді життя звелося до дуже примітивних речей: добути їжі, принести воду, не потрапити під обстріл, а як потрапив, впасти так, щоб не посікло уламками, потім — виїхати з міста, а далі — працювати, працювати, по 18, 19 годин на добу, перериваючись на короткий тривожний сон. Все тільки починалось, ми стільки сміялися, так вірили в ЗСУ, о, як багато ми сміялися — з паляниці, з тракторної бригади, Чорнобаївки, руский корабль, пашол! Два-три тижні, Арестович ще зовсім свіженький, зараз наші дадуть їм дрозда. Ми ще не знали про Бучу, не знали про Ізюм, про Оленівку, про катівні для дітей в Херсоні. А тепер знаємо. І кінця-краю цій війні не видно. Як і Алеям померлих героїв.
"Якщо я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені, Твій жезл і Твій посох — вони заспокоюють мене".
Що зараз може бути Жезлом і Посохом? У вас є такі штуки? Бо я навіть не знаю.
