Переміщуємося між вибухами, обстрілами, пожежами. Забігли в метро, на паркінг, між двох стін тощо - видихнули, якщо живі залишилися. Побігли далі. Поїхали працювати.
В таких умовах якось непомітно виробляються нові інстинкти. Якісь хижацькі. Щось робиш вже на автоматі, на адреналіні. Розрізняєш прильоти чи роботу ППО (не для Харкова буде сказано, бо за 40 секунд яке ППО?) Їдеш повз нові руйнування, звикаєш до них. Нова дійсність поглинає, змушує приймати її, заразу. Але ж не дай боже ми підкоримося їй!
Вижити. Вистояти. Не панікувати. Вдих-видих. І нікуди не біжиш. Бо звідкись зсередини, нехай не у більшості, але у великої частини нас - "що треба робити?".
Не "як втекти?", а "що треба робити?"
Десь за страхом сидить впевненість. Десь за панікою сидить здатність робити, конкретні речі. Бо "очі бояться, а руки роблять ". Рятують, розгрібають завали, везуть в лікарні.
Інстинкти війни.
Ніякого більше іміджу х...лів у шароварах, які наливають росіянам горілку, пригощають салом та танцюють гопак перед ними на свята, задля їх розваг. Гидко читати радянські історії, як нас тоді сприймали в Москві. Як ведмедів та циган, яких покликали на чиєсь день народження.
Слухала "промову Путіна", яку українські хакери підставили росіянам у семи їх регіонах. Там була така влучна фраза, нібито від Путіна (по пам'яті, своїми словами): "малоросійські народи повинні відробити своє, віддати свої життя, бо Росія надала їм свого часу прихисток чи захист..."
Росіяни так і думають досі - що ми всі їм винні. Що ми в боргу. За щось. Коли ми самі заплатили надвисоку ціну, ми віддавали свої життя й ресурси, і ще платили за це.
Історія має зробити різкий поворот. Досить .
