Видається, що чимало в поведінці влади, зухвалому ігноруванні реальних загроз і натомість формуванні непотрібних конфліктів з військовими, опозицією і місцевими громадами можна пояснити «серіальною свідомістю».
Вони придумують сюжети і живуть у них. Засобами комунікації транслюють їх на суспільство - телеграм-канали і марафон догідливо карбують сюжети в тканину реальності.
У цих сюжетах вони всіх перемогли, вони хороші хлопці, вороженьки зникають, як роса на сонці, а інтриги розгортаються лише волею сценариста. Така от «мильна опера».
Глядач аплодує.
Але в реальному житті дійових осіб більше, ніж передбачає сценарій. Мотивація і дії не вкладаються у примітивну сюжетну схему. Рушійні сили і провідні процеси геть не передбачені.
Панують глибинні закономірності, динаміка яких вимірюється роками. А зовнішні прояви відбивають саме їх, а не режисерські знахідки.
Аплодисменти, які збирала Україна, належали ЗСУ і Українському народу, які здивували світ. «Найвеличніший лідер» з хриплим голосом був лише декорацією. Яка уявила себе деміургом.
Зараз усе летить шкереберть тому, що декорації набридли і не відповідають драматургії моменту.
Актори попсового «мильного» серіалу з картонними óбразами і примітивним сюжетом не витягнуть драму цивілізаційного конфлікту.
Потреби світової аудиторії інші, ніж були рік тому. Перемога залежить від підтримки, а підтримка - від класу гри.
Серіальна свідомість дрібʼязкова, і шкодить.
Україна має демонструвати інший клас. Знов позитивно шокувати. Десант англомовних «слуг» до США - не відповідає цим вимогам.
Потрібна яскрава, самоочевидна, позитивно шокуюча зміна всередині. Треба знову дивувати і захоплювати глядачів. Діяти всупереч очікуванням і прогнозам.
Але це - не рівень «мила». Або маємо демонструвати світовий клас - або готуймось до турбулентності.
