Від фрази «ніхто не вірить у нашу перемогу так, як я» до фрази «На цю мить Україна не має достатньої потужності, щоб відновити свої кордони 1991 року. Ми готові повернути Крим дипломатичними засобами» пройшов лише рік.
Росія вмирає і Кремль згасає. Без підтримки Пекіну російська імперія загине.
Замість того, щоб користуючись беззастережною підтримкою більш ніж 60 країн-союзників (вперше в історії!), збудувати сильну воєнну економіку, потрясти світ не лише героїкою у битвах, але у реформах, запалити дух до бою кожного українця, забезпечити по максимуму виробництво української зброї, перетворити смузі на порох і громити під керівництвом блискучих українських генералів Красну Армію до Уралу, ми отримали підстаркуватий шепіт: «нє шмагла», сплюндровану Україну і купу нікчемних планів вперемішку з пустими меморандумами про фейкову безпеку.
Якщо настав персональний цугцванг - час приєднатися до ТРО. І тоді, можливо, саме «Ваш» батальйон прибʼє афішу Кварталу 95 на ворота Кремля.
В історії немає умовного способу - в майбутнього є.
Якщо ми приймемо поразку за «непросту перемогу» і вимушений компроміс посередині України, ми і далі так житимемо, розводячи руками. І чекатимемо нового Шевченка, аби той написав нові вірші про гірку кріпацьку долю і минулу славу на сумну втіху окремих тих, хто вижив.
Я вперто вірю, що якщо нація захоче - вона зможе все.
А от що хоче нація: ганьбу чи славу - вирішувати нам усім.
Мовчанка і фаталізм - найкоротший шлях до загибелі.
