3 листопада 2023 року 12 військовослужбовців загинули через вибух на військовому полігоні «Кузьмінський», що знаходиться у Ростовській області. Про це ростовчани дізналися лише після розголосу новини у соцмережах ОРДЛО. Тому на російських сайтах цю новину опублікували лише через місяць після загибелі.
ЗМІ запропонували населенню таку версію: 3 листопада 2023 року близько 20 бійців із бригади морської піхоти – так звані елітні російські «морские котики» – розпалили багаття під час обідньої перерви на полігоні біля ящиків із боєприпасами. Боєприпас від РПГ-7 скотився у вогонь та вибухнув. Постраждалі та загиблі від «інциденту» контрактники з Владивостока, які на полігоні проходили військові напрацювання перед відправкою в Україну. Причиною загибелі контрактників назвали – недотримання техніки безпеки.
Новина сама по собі гарна й чудова. 12 військових, які були вмотивовані настільки, що підписали контракт для війни з нами, тупо задвухсотилися на російському полігоні, не зпричинивши горе нам. Як би це робили усі росіяни, ціни б їм не було. Але, я не відношу себе до тих, хто обіцяє людям 2-3 тижні й переможенька, бо війну я бачу вже 10 років. Не тільки бачу, а прожила першу її частину – окупацію ОРДЛО. Я 10 років препарую війну, розбираю її на атоми й молекули, щоб скласти дорожню карту майбутнім поколінням, бо ця війна надовго. Я це, що війна надовго, зрозуміла ще там в ОРДЛО, коли побачила російські танки на своїй вулиці та почула про що мріють місцеві колаборанти. Саме це я намагалася донести до суспільства усі ці роки.
ОРДЛО це була перша випробувальна сходинка для росії. Огляд реакції умовного Заходу та не умовного НАТО, проба реакції міжнародного суспільства, чи будуть санкції, покарання, залізна завіса. Проба на витриманість суспільства, проба на лояльність та кількість людей, згодних на колаборацію.
Це був експеримент з застосуванням різних «реактивів», щоб вивчити усі можливі варіації, реакції, похибки. Не тільки у окупації, а й по усій Україні та по всьому світу.
Звісно ж вивчали у кремлі й реакцію російського суспільства, але тут без похибок, усе передбачено: повний одобрямс.
Велика війна не була б можлива без мовчазної згоди, мовчазної байдужості, мовчазної підтримки критичної більшості. Хтось волав «не на часі», хтось мляво реагував «какая разница», хтось робив вигляд «не моя війна», хтось оптимістично вірив «хуже не будет». Зрештою склалася картинка вседозволеності й безкарності. Ось ця картинка й дала поштовх на велику війну й довела б росію аж до Берлина, не отямся умовний Захід й Європа.
На цей час росія продовжує вчитися та швидко робить висновки й міняє стратегію війни. «Київ за три дня» – це вже вчорашній день, до якого росія не повертається, бо змінила плани. Це погано. Бо так швидко противник ще не перекроював плани.
Ось такі новини, які могли б гріти душу та заспокоювати, на справді, як холодний душ, дають ляпаса та розуміння, що війна надовго, бо там, у критичній більшості росіян живе саме ось це – їм не важливо, скільки їх людей загине, їм важливо скільки загине нас.
На росії просто колосальні втрати. Й ці втрати починаються не на фронті. Мобілізовані та контрактники починають гинути ще на пунктах збору, у дорозі. Полігони, які теж виступають, як утилізатори росіян, це вже майже кінцева перед фронтом.
Ось нещодавно російський військовий переїхав просто у військовій частині 11 своїх колег, бо «не увидел их». Це нормальні для росії новини. Їх, однакових, стільки, що не встигаєш відслідковувати. Десь 20% втрат серед ново мобілізованих російських військових, це небойові втрати, які починаються від місця збору до місця знаходження на навчальній дислокації. Потім небойові вже на фронті, це п’яні розборки, необережне поводження зі зброєю, помста, наркотики.
Ось в гуртожитку Донецька згоріло 25 контрактників, бо ж пили, щось там запалало й «сюрприз». На це просто ніхто не звернув уваги. Списали на «обстріл».
По усій росії ростуть кладовища, їх так багато, що більшість міст росії вже мають прийняти рішення про виділення додаткової землі під нові кладовища.
По росії ростуть меморіали, некрологи, «парты героев», меморіальні дошки та інше. При цьому офіційно росія не визнає втрати й показує лише невеличку кількість з них.
Люди бачать реальність, але спокійно до цього відносяться. Тобто розуміють, що їм брешуть щодо втрат з російської сторони, але це не викликає занепокоєння у російському суспільстві. От, як ситуація з «снаряд скатился в костер» у Ростові. Це настільки банальна та нормальна ситуація для суспільства, що вона не викликає ні емпатій. Ні роздумів. Ні занепокоєння.
Розумієте? Ми маємо це розуміти. Ніякі цифри, ніякі втрати не зупинять росію, бо критичній більшості росіян байдуже скільки загине їх у цій війні, їм важливо скільки загине нас.
На цей час росія запустила оборонпром на 70%. На воєнні рейки перебудовують більшість російських заводів. Так, наприклад, у тій же Ростовській області під патронні заводи переобладнують хлібопекарні. Йде скрита мобілізація. Здебільшого, це підписання контрактів по глибинці росії або ж на Далекому сході.
За вбитих росіян гарно платять, тому ніхто особливо не переймається. Більш того, для жінок, які мешкають у тій самій глибинці, це шанс на гарне життя.
Така ж ситуація в ОРДЛО. Замість чоловіка безробітного пиятики (а безробітного, бо ж росія в ОРДЛО закрила майже усі шахти) жінка отримує безліч коханців, виплати, гуманітарку та можливість не працювати, а жити за рахунок виплат.
Російське суспільство нормально реагує на втрати. Не важливо, це загибель 18 річного юнака чи 50-річного чоловіка, росіянам абсолютно не важливо, як й обставини їх загибелі.
Це не дуже гарна ситуація для нас й не знаю, чи прогнозована ситуація для наших партнерів. Чи здатна міжнародна спільнота зрозуміти, що ці втрати росія буде нести з легкістю в будь якій війні, чи то з Україною, чи то з Польщею, чи то з Німеччиною. Російське суспільство хворе, кероване й психологічно залежне від свого страху перед умовним ворогом, як це було у часи срср.
Неймовірна безпрецедентна кількість загиблих та поранених на росії за ці 2 роки, яку вже важко сховати від суспільства. Та кремль й не ховає. Бо суспільству абсолютно байдуже. Ви бачили на росії мітинги росіянок, які вимагають повернення полонених, чи виступають проти війни? Ні, й не побачите. Тому що там панує страх та байдужість. Здебільшого росіяни підтримують безумні ідеї свого диктатора. Підтримують й одночасно бояться, щоб не покарали їх особисто. Тому щаслива жертва одного члена родини, яка ще й може дати прибуток, або знищення усієї родини, це якщо хтось буде проти.
Кількість росіян, які приймуть участь у війні буде тільки зростати. Колись мешканці ОРДЛО казали, що їх ця війна не торкнеться, що воюють політики, а не люди. На цей час в ОРДЛО уникають мобілізації лише ті, хто має гроші чи блат.
Окуповані території, це ще один шанс трошки замулити очі російському суспільству та зменшити кількість загиблих, бо ж мешканці ОРДЛО закрили «нішу» у більш ніж півмільйона мобілізованих. Ви бачили щоб там хтось був проти мобілізації чи дій росії? Ні, бо усі, хто мав «іншу думку» звідти виїхали, наразі там критична більшість людей, яким байдуже на своїх рідних чи вони абсолютно підтримують дії путіна та росії.
Ситуація у російському та колаборційному суспільстві, яке байдуже відноситься до своїх втрат, своїх загиблих, своїх військових, це притаманна радянському суспільству ситуація. Ілюзорний зовнішній ворог страшніше ніж особиста втрата. Байдужість, як норма. Щастя вмерти “за родіну”, як виховання та обов’язок.
В часи срср люди мовчки ковтали страх й раділи, що прийшли не за ними, пишалися загиблими під час Афганської війни, раділи трофеям з Чехословакії та інших окупованих росією країн. Нічого не змінилося за цей час.
Коли у часи срср призивали у армії, призовники теж гинули масово та дурнувато, коли пили та билися на пунктах очікування, у військових частинах, на полігонах. Кількість загинувши у той час була шалена, але її приховували, то на «великий и могучий» «союз» усі ці цинки просто були крапля у морі. Вмирали та гинули військовослужбовці й під час несення служби, від поза статутних відносин, тобто через знущання, побої, боулінг. Кого це торкнуло, збудило, викликало негативні емоції? Нікого, усім було байдуже. Як байдуже зараз. На росії байдужість, це норма. Емпатія там просто зникла, як рудимент.
Більш того, збільшення мілітарі-пропаганди, збільшення військових заводів, зменшення рівня соціальної захищеності, все це влаштовує росіян, бо їх принцип: чим гірше-тим краще, а чим гірше в нас, тим краще для них.
Ми маємо розуміти, що війну ми ведемо не тільки з військовими чи керівництвом росії, а й з суспільством, тому від настроїв на росії, від готовності суспільства сприймати втрати, жити під час обстрілів, бути готовими працювати 24 на 7 на війну, бути готовими до мобілізації сьогодні й зараз, от на росії до цього готові. Не стільки готові, скільки людям байдуже скільки їх там загине, аби нас загинуло більше.
Але, от знаєте, ця байдужість раптово зникає, коли війна приходить в міста, йде вулицями, випалюючи будинки, площі, котельні, знищуючи тепло, комфорт та спокій. Російське суспільство байдуже відноситься до загибелі військових, бо вважає, що це їх обов’язок, але зовсім не байдуже реагує на те, що війна крокує в їх хати.
Що ж, я вже писала про те, що війна, це гра в яку грають удвох. Бо ж нам теж байдуже скільки там росіян «як роса на сонці», а ось щодо байдужості суспільства, хотілось би вірити у те, що байдужість притаманна лише проросійським представникам.
