Ми не обираємо, де нам народитися. І моє життя на прикордонні вносить свої корективи у баченні мною своїх перспектив. А отже і в планування життя, в світогляд, вміння реагувати на виклики тощо.
Я з повагою відношуся до людей, які мають своє коріння. Які розуміють, ким вони є на власній землі. Самотужки організувати розмінування поля, щоб засіяти його - це про нас. Відновити розтрощену снарядами ферму і навіть розширити бізнес, саме тут - це про нас. Плакати від туги за прикордонним селом, звідки втікав до Ужгорода - це про наших людей. Повертатися сюди попри війну - про нас.
І про мене.
Але це так звана окопна війна, якщо можна цей термін застосувати до виживання цивільної людини. А я скажу про маневрену, яка в цих страшних умовах дає відчуття захищеності. більшої, ніж відбудовані стіни свого будинку чи кав'ярні, яка приносить тобі прибуток.
Зараз замало вгризатися в землю, відбудовуючи попереднє своє життя. Це неймовірно важливо - але цього замало. Я зрозуміла (зараз виключно суб'єктивні думки, не нав'язую), що треба паралельно йти вглиб себе - формувати з себе своєрідного воїна, який виживе в будь-яких умовах. Це означає, що ти починаєш вкладати в себе більше вмінь та навичок, більше знань, ретельніше виховуєш силу характеру, віру в себе, яка зробить тебе витривалішим. Ти неначе постійно носиш з собою наплічник, який завантажуєш не фізичними речами - а якостями, які зроблять тебе стійким до випробувань.
Цієї осені я пишу в фейсбуці набагато менше, бо вже кілька місяців проходжу інтенсивний курс англійської, здаю тести та підібралася до рівня "advanced", тобто майже вільного володіння. Дехто, хто виїхав з України, питається: о, це ти збираєшся емігрувати?
НІ. Це моя маневрена війна, в якій я повинна (собі перш за все) вміти, знати та мати таку базу, щоб почуватися захищеною. Живучи тут, в Україні, і зокрема на Сході України. Сюди віднесемо оволодіння новими професіями, до яких у вас є хист або бажання. Перегляд своїх доходів та витрат. Навчання тим речам, що необхідні у війні - як надати першу допомогу, як керувати автівкою, як, скажімо, стріляти (поки моя мрія).
Мій своєрідний наплічник включає інвентарізацію мого попереднього життєвого досвіду та оточення. Я відмовляюсь від спілкування з тими, хто змушує мене деградувати та не вірити в себе. Я відмовляюсь жити за тими алгоритмами, які роками водили мене по колу - бо час жити інакше.
Чому люди панікують під час війни? Бо не готові до змін. Більшість не має грошей, інших вмінь, ніж тих, якими звикли себе годувати. Маневрена війна цивільного - це готовність до всього. Це підготовка та створення багатьох варіантів розвитку подій. Ми маємо розрахувати:
- якщо я маю магазинчик, і його зруйнує російська ракета, то що я буду робити в такому випадку? Відповідь потрібна заздалегідь. Тут у людей горіли склади з товарами на сотні тисяч гривень. Тут знищувалися цілі ферми і вбита худоба лежала мертва на землі. Тут прильоти по садкам, де до війни вирощували яблука великими об'ємами. Війна залишила людей з шаленими втратами;
- якщо я працюю в начебто стабільній фірмі та покладаюсь на зарплату, а назавтра залишаюсь без роботи - то що я робитиму? Відповідь потрібна вже зараз;
- якщо завтра доведеться залишати свій дім через загрозу життю, то як і куди? Відповідь потрібна сьогодні.
Чим більше в моєму наплічнику знань, вмінь, здатності вирішувати проблеми - тим складніше ворогу змусити мене здатися. Одна річ, коли ти руйнуєш життя мирних людей, яких табуном можна або вигнати з власної території, або вбити, або змусити працювати на себе - інша річ, коли натикаєшся на такого собі воїна, у якого на все свої плани, і він в своєму житті головний. Звісно, з війною рідко посперечаєшся, але погодьтеся, є різниця в тому - активний ти чи пасивний.
Я кожного дня тренуюсь. Кожного дня, вже багато років, за виключенням днів, коли хворію. Я перетворила це на стиль життя, завдяки якому я отримую стимул виправляти недоліки в інших сферах. Своє життя я поділила на проекти: проект по здоров'ю. Проект по власним фінансам. Проект по бажаним досягненням, до яких йду. Проект по знанням. Так ці проекти легше перетворювати в життя - ти маєш пункт, з якого почав, і пункт, куди хочеш дійти, а посередині залишається лише прописати кроки і йти ними.
Так у мене не буде несподіванок щодо якихось серйозних хвороб - бо наразі в цьому своєму проекті я знаю, які у мене є слібкі місця, я заздалегідь їх виправляю та не допущу до тієї стадії, коли сидячи у лікаря, відкрию рота від несподіваного діагнозу. Ні, в моїй маневреній війні таке не прокатить.
Завжди треба розробляти кілька варіантів того, на що ти будеш жити. Планів повинно бути не просто два-три, а багато.
Знання про такі речі, як накопичувальне пенсійне страхування (щоб не жити на одну пенсію), як інвестування, як розуміння, що ти взагалі зможеш та як це використати для свого порятунку, вміння жити без кредитів, не ганятися за мішурою, нав'язаною маркетологами, яка насправді тобі не потрібна - це все потребує вивчення, застосування у власному житті та зрештою набуття нового досвіду.
Сидіти кліпати очима від розпачу, коли ти: а) живеш у прикордонні під ракетами; б) живеш взагалі в Україні, яка бореться з агресором, - це позиція жертви. Це не активна позиція, коли б ти був готовий до викликів, та в разі біди використав щось, чому ти навчився.
Маневрена війна дає спокій всередині, що коли тебе не захистить держава (на це рідко варто сподіватися) - тебе врятує той єдиний, хто може це зробити. Ти сам.
Ось тому війна надала мені прискорення. І якщо аналізувати події останніх років, то ми - ті, кого з себе змогли чи встигли зробити. Ми або ті, хто чекає на чужу допомогу - або ті, хто допомагає собі сам. І якщо такі самостійні люди об'єднуються - оце виходить справжній ударний кулак.
Як думаєте?
